Розділ 7

Аріс

Ми сиділи один навпроти одного за довгим обіднім столом. Я намагався виглядати спокійним, але весь час ловив себе на дивному відчутті: я більше не сам у власному домі. Ну, якщо не рахувати десяток слуг, які роками тут нишпорили, як тіні, не заважаючи мені жити в комфортній самотності. Але тепер у моєму просторі дихав хтось інший. І цей хтось сидів навпроти мене з нахабною посмішкою.

— Ти ж розумієш, що відтепер я… певною мірою несу за тебе відповідальність? — почав я, підбираючи слова так, щоб звучати як господар, а не як розгублений хлопчисько.

— О, як мило, — протягнув Ноа, відламуючи шматок хліба з таким виглядом, наче я йому щойно зробив комплімент.

— Тому почувай себе… як у гостях, — закінчив я твердо.

Ноа підняв на мене одну брову.

— Зазвичай кажуть: «Почувай себе як удома».

Я закотив очі так сильно, що, здається, побачив власний мозок.

— Якщо я скажу «як удома», ти знову порвеш мені постіль і зруйнуєш кабінет? Дякую, утримаюсь.

Фамільяр посміхнувся ще ширше, явно насолоджуючись.

— Отже, правила, — продовжив я, вирішивши не давати йому задоволення. — По-перше: мій кабінет – це моя святиня. Якщо я ще раз застану тебе там без дозволу, ти знову вилетиш через вікно.

— Запишу, — кивнув він, відкинувшись на спинку стільця.

— По-друге: ти не чіпаєш мої речі. Особливо магічні книги, перо, колекцію кристалів і… — я запнувся, бо його погляд явно ковзнув на мою скриньку з рідкісними амулетами. — І все інше, що виглядає цікавим.

— Ох, то нічого не можна, — зітхнув він.

— По-третє, — я нахилився вперед, надаючи голосу суворості, — поки ти тут живеш, навіть не думай перетворюватися на кота.

— Чому? — юнак насупився.

— Бо я не збираюся лікувати себе антигістамінними зіллями кожні п’ять хвилин! — випалив я. — А ще твоя шерсть зіпсує мені дорогі килими.

Ноа розсміявся.

— Ну ти й драматичний.

— Це не драма, а турбота про власне здоров’я і майно! — Я відчув, як закипаю, і швидко ковтнув вина, щоб приховати це. — Тож, будь ласка, жодних перетворень у домі.

— Гаразд, — протягнув він, примружившись. — Але тоді мені доведеться ходити без одягу, бо в котячій формі хоч шерсть мене прикриває.

Я мало не вдавився.

— Що?!

— Ти ж сам сказав: не перевертатися.

— Ноа… — я притис пальці до перенісся. — Просто… одягайся. І не жартуй так.

Фамільяр розсміявся ще голосніше, явно отримуючи задоволення від кожної моєї реакції.

***

Ноа

Аріс сидів навпроти та вдавав, що страшенно зайнятий своєю тарілкою. Його плечі були напружені, брови зведені докупи, а щелепи стискалися так, ніби він тримав у роті цвяхи, а не шматок печені. Я втупився в нього і не стримав посмішки.

— Знаєш що, — почав маг, нахилившись уперед, — ти порушуєш усі можливі межі.

— Твої магічні бар’єри не рахуються як «усі межі», — відкинувся я на спинку стільця.

— Ти вліз в мій кабінет.

— Ага. — Я зробив ковток узвару, навіть не намагаючись виглядати винним. — Це було не складно. 

Аріс почервонів, і я ледь не розсміявся.

— Ти обманув високорівневий захист! — обурився він.

— Для когось, хто не вміє читати думки, можливо, він і високорівневий, але не для мене, — знизав я плечима. — А ти ще й бар’єр поставив, щоб я не міг влізти у твою голову.

— Так. І він працює, — з викликом сказав Аріс.

Я примружився, нахилившись уперед.

— Ти справді так думаєш?

Його очі звузилися.

— Ти не зможеш його зламати.

— О, люблю виклики. — Я розсміявся і вказав на його кубок з вином. — До речі, наступного разу не думай про те, як саме ти його зачаровував. Бо я майже бачу ці символи у тебе в голові.

— Ти! — Аріс враз почервонів ще більше й схопився за кубок так, ніби я хотів його вкрасти. — Не лізь!

— Ох, розслабся. Я лише підглянув трішечки. І, до речі, досить непогана спроба.

— Це не «спроба»! — гаркнув він. — Це серйозний захист!

— Серйозний захист – це коли я бодай на хвилину зацікавлюсь тим, як його обійти. — Я усміхнувся, піднімаючи келих. — А так – чиста розминка.

Аріс демонстративно закотив очі й упхав у рот шматок м’яса, аби не відповідати.

— Ну гаразд, — продовжив я, спокійно доїдаючи свою вечерю. — Тоді я обіцяю більше не зазирати у твої думки.

Маг зиркнув на мене підозріло.

 — Справді?

— Справді. — Я посміхнувся ще ширше. — Тепер я просто вгадаю їх за твоїм обличчям.