Розділ 6

Аріс

З першими променями сонця я накинув на плечі мантію й осідлав коня. Погода була похмурою, але небо ще не вирішило, чи варто пролити на мене дощ. Я вирушив до Верховної відьми, сподіваючись почути слова підтримки або хоча б якесь рішення, яке поверне мені контроль над власним життям. Розмова з Ноа залишила гіркий осад: і злість, і роздратування, і відчуття безпорадності. Але вихід є завжди. Я в це вірив.

Дорога до оселі займала кілька годин. Ліс, крізь який я мчав, здавався тривожним, сухе листя шаруділо під копитами коня, наче перешіптувалося. Чи то мені вже почало всюди ввижатися це кляте відчуття чужої присутності, що принесла з собою поява Ноа.

Оселя Верховної відьми стояла на пагорбі, оповитому густим серпанком. Мене зустріли без зайвих церемоній, але всередині повітря було просякнуте магією, настільки сильною, що навіть я відчував себе тут ніби учнем.

Ванда слухала мовчки, поки я викладав своє прохання. І щойно я вимовив: «Я хочу розірвати зв’язок із фамільяром», — губи старої відьми скривилися в усмішці.

— Що ти сказав? — перепитала жінка, нахилившись уперед. — Розірвати зв’язок?

— Так, — відповів я спокійно, хоча голос зрадницьки сіпнувся. — Це помилка. Цей фамільяр… він не той, кого я кликав.

Відьма засміялася глузливо і голосно. Її сміх луною прокотився кімнатою, і мені захотілося встати та грюкнути дверима.

— Ти дурень, Арісе, — сказала вона, коли сміх стих. — Великий дурень.

Я стиснув кулаки. Вже один мене дурнем називав.

— Я… — почав я, але Ванда підняла руку, змусивши мене замовкнути.

— Ти називаєш це помилкою, — сказала вона. — А я бачу союз, якому немає рівних.

— Союз? — перепитав я з недовірою. — Він читає мої думки, говорить телепатією! Він…

— Він – фамільяр, якого я ще не зустрічала у своєму довгому житті, — перебила мене відьма. — Ти наївний, Арісе, якщо вважаєш, що Вищі сили помилилися. Вони рідко дають те, що люди хочуть, але завжди – те, що потрібно.

Я відчув, як у мене закипає злість.

— Я не просив…

— Ніхто не просить, — жінка примружила очі. — Але тільки дурень піде проти долі, замість того щоб зрозуміти її. Ти навіть не спробував розібратися, хто такий твій фамільяр. А він… він сильніший, ніж ти можеш уявити.

Її слова прозвучали, як грім серед ясного неба. Я відчув, як серце закалатало швидше.

— Що ти хочеш сказати? — запитав я з обережністю.

Вона схилилася ближче й прошепотіла:

— Хлопче, якщо ти не зрозумієш, хто він насправді, то втратиш не лише його силу. Ти втратиш себе.

Я мовчав, стискаючи кулаки так, що кістки затріщали. Її погляд палив мене наскрізь.

— Повернися додому, Арісе, — сказала відьма м'якше. — І замість того, щоб гнівити долю, дізнайся, чому вона звела вас разом.

***

Додому я повернувся майже під вечір, втомлений, злий і розчарований. Від старійшини я не почув нічого корисного, крім звинувачень у власній дурості. Я не звик, щоб мені читали нотації, особливо коли йшлося про моє життя та мої рішення.

Слуги зустріли мене зі звичною повагою, з поклоном і стриманими словами вітання. Їхня передбачувана чемність мала б мене заспокоїти, та я відчував лише роздратування, що клубочилося десь під ребрами.

— Накрийте стіл… — почав я різко, але потім запнувся, відчувши дивний стиск у грудях. — На двох, — виправився я крізь зуби.

Слуга кивнув і рушив до кухні, а я почав підійматися сходами до спальні, намагаючись не думати про те, що сказав «на двох». Не тому, що хотів, а тому, що тепер у моєму домі оселилася ця… істота.

Коли я проходив повз свій кабінет, серце раптово стиснулося. Двері були відчинені навстіж.

Я зупинився, вчуваючи, як по спині пробіг холодок. Бар’єр. Мій особистий захист, який не пробивав жоден маг, навіть рівний мені, зараз він був знятий.

Роздратування вибухнуло у грудях. Я розчахнув двері, вже готуючи закляття для непроханого гостя, та… замість ворога побачив Ноа.

Він сидів у моєму кріслі, закинувши ноги на стіл. На колінах у нього була одна з моїх магічних книг: рідкісне видання, яке я замовляв за шалені гроші. Ноа гортав сторінки з таким виразом обличчя, ніби це була дешевенька брошурка, а не праця майстра магії трьох століть.

Ще гірше було те, що він тримав у зубах моє перо для рунічних записів, жуючи кінчик, як звичайний школяр, що нудиться на уроці.

— Що. Ти. Робиш.? — мої слова звучали, як грім перед бурею.

Ноа підняв на мене зелені очі, в яких світилася зухвала цікавість.

— Досліджую, — відповів він спокійно, навіть не думаючи опустити ноги зі столу. — Хотів трохи краще зрозуміти свого мага.

— І для цього треба було зламати мій бар’єр? — я відчув, як магія закипає на кінчиках пальців. — Сісти в моє крісло? Лізти в мої книги?

— Ну, ти ж залишив мене самого, — Ноа знизав плечима і перевернув сторінку. — Міг би хоча б попередити, що заховав тут половину секретів свого роду.