Розділ 5

Ноа

Аріс був упертий, як старий віслюк. Непохитно стояв на своєму: розірвати зв’язок, знайти спосіб і позбутися мене, немов я був невдалою покупкою на ринку магічних артефактів. Я навіть не став заперечувати. Нехай. Цей недолугий маг мусив дійти до цього сам, відчути на власній шкірі те, що я вже знав: наші душі сплелися воєдино так міцно, що роз’єднати нас може тільки смерть. І я не збирався йому цього доводити.

З першими променями сонця Аріс зник. Кинув кілька коротких слів слугам і навіть не потурбувався представити мене. Мовляв, ось цей хлопець, що вчора бігав у подобі кота, тепер живе тут і, між іншим, пов’язаний зі мною до кінця життя. Ні, нічого подібного. Просто залишив мене самого.

Ну, що ж, якщо маг вирішив проігнорувати мою присутність, я сам собі знайду розваги.

Я облазив шафи, поки не знайшов одяг, який мені сподобався: темну сорочку, що пахла травами та магічними зіллями, і м’які штани, які явно були мені трохи завеликі. Усміхнувшись сам до себе, я вліз у його речі та відчув, як запах Аріса вплітається в тканину, легкий аромат диму, пряних настоянок і… ще чогось теплого, але прихованого.

Потягнувшись, я рушив до кабінету. Зламати простий магічний бар’єр для мене не було проблемою. 

У кабінеті панував організований хаос, характерний для людей, які знають кожну подряпину на власному столі. На полицях виблискували склянки з рідкісними інгредієнтами, з яких деякі явно були заборонені до вільного використання. А стіл… стіл був завалений фоліантами, пергаментами та чорнильницями.

Я провів пальцем по палітурці найближчої книги, і по шкірі пробіг легкий холодок. Це була книга родових заклять. Я відчув у ній силу навіть без магічного чуття.

— Ну що ж, Арісе, — пробурмотів я сам до себе, — подивимось, хто ти такий насправді.

Мені було цікаво не просто заради цікавості. Від цього впертого мага тепер залежало моє життя. І як би він мене не ненавидів зараз, я відчував його серце так само чітко, як своє. Там була самотність, біль і гнів, але десь під ними приховувалося щось інше. Щось справжнє.

Я сів у крісло Аріса, розкинувшись у ньому так, ніби це мій дім, і почав гортати сторінки. Кожен розділ був як частина його історії: родові обітниці, списки союзів, згадки про могутніх предків. Чим більше я читав, тим сильніше відчував тиск його спадщини. Від цього мага можна було зрозуміти трохи більше.

Хоча ні, я все одно хотів подивитися на його обличчя, коли він дізнається, що я перевернув його кабінет догори дриґом.

Аріс належав до давнього роду магів, настільки стародавнього, що його ім’я звучало у королівських хроніках не менше за імена самих монархів. Його предки стояли пліч-о-пліч із королями, були їхніми радниками та тінями, що правили з-за трону. І навіть зараз, коли маги вже не мали безпосередньої влади над королівством, Аріс носив у собі той самий аристократичний холод, що змушував схиляти голови.

Йому було мало років за мірками магів, навіть не три десятки, а вже така сила. Я відчув її одразу, ще до того, як він назвав своє ім’я. Сила була в ньому, наче глибоке озеро, приховане за спокійною поверхнею. І хоча він поводився роздратовано, майже легковажно, я знав: цей бовдур – не просто черговий маг, що прагне підсилити себе фамільяром. Він уже був сильним.

Тому я й не здивувався, що Вищі сили вибрали нас обох. Вони завжди шукають баланс. А я не був звичайним фамільяром, не звірятком чи примарою, що тягне магію з повітря. У моїх жилах текла кров демонів, і ця кров робила мене тим, ким я є: сильним, розумним, небезпечним. Мої предки були не просто звірами-охоронцями, а тими, хто вмів хитати світи.

Я міг чути думки Аріса, хоча він досі не розумів, що це незвичайна здатність фамільярів. Я міг говорити телепатично, рухати магією, не зводячи руни й не сплітаючи заклять. І я бачив Аріса наскрізь: його самотність, гордість, роздратування і навіть те, як він ховав тривогу під холодною маскою. Він не розумів мене, не намагався навіть, але я бачив більше, ніж він міг уявити.

Об’єднай нас двох і нам не було б рівних у цьому світі. Але Аріс був надто недалеким у своїх судженнях, щоб хоч спробувати відчути цей потенціал. Його вчорашня спроба виставити мене на вулицю під дощем була дитячою образою. Він навіть не усвідомлював, що носить у собі магію рівня, який лякає інших магів.

Мені залишалося лише чекати. Чекати, коли він перестане бачити в мені помилку і почне розуміти, що ми з ним – не примха долі, а зброя, яку Вищі сили викували для чогось більшого.