Розділ 4

Аріс

Я дивився на фамільяра цього разу без ворожості. Гнів і заперечення потроху відступили, наче буря за вікном. Усередині з’явилася адекватна думка: треба хоча б спробувати налагодити контакт.

Глибоко вдихнув і сів ближче до каміна, відчуваючи його тепло.

— Я – Аріс, — нарешті вимовив я. — Думаю, ти вже це знаєш, але… все ж.

Юнак підняв на мене свій погляд, зелені очі спалахнули у світлі полум’я.

— Ноа, — відповів він тихо трохи хриплим голосом.

Між нами зависло незручне мовчання. Я не знав, що сказати, а він, схоже, не поспішав полегшувати ситуацію.

— Чудово, — буркнув я. — Ну, приємно познайомитися… Ноа.

Він дивився на мене спокійно, навіть трохи відсторонено. Потім нахилив голову набік:

— Скажи, Арісе, а навіщо тобі фамільяр, якщо ти вирішив його вбити в першу ж ніч?

Я здригнувся.

— Це… — я почав гарячкувати. — Це не так! Я просто… ти… ти розірвав постіль, ти зіпсував моє зілля, ти…

Ноа підняв руку, зупиняючи мене одним рухом.

— Ти перший був ворожий. З найпершої хвилини. Думаєш, я хотів цього? Думаєш, я обрав тебе?

Я відкрив рота, але так і не знайшов відповіді.

— Я не вибирав, — продовжив Ноа. — Це рішення Вищих сил. Для мене обряд був не менш тяжким, ніж для тебе. І після всього цього… — він гірко посміхнувся, — ти зустрів мене гнівом.

Слова Ноа зачепили сильніше, ніж я хотів визнати. Я прикусив губу і відвів погляд у бік. Ніяковість накрила мене хвилею, і вперше за цю ніч мені стало соромно.

— Я… — почав я, але замовк, не знаючи, що сказати.

Ноа лише опустив очі й ще щільніше загорнувся у халат. Полум’я каміна тріскотіло, а я сидів навпроти нього і думав про те, що, можливо, цього разу винен не він.

— Ти не розумієш… — тихо почав я, але голос зірвався. Я вдихнув глибше й нарешті вивалив усе, що гнітило. — Я не кликав тебе лише заради сили. Я і так найсильніший маг у своєму роді. — Слова лунали майже різко. — Я хотів… я шукав другу половинку. Когось, хто буде ближче за будь-кого в цьому світі. Когось, кому я зміг би довірити своє життя і свою душу. А отримав… — я махнув рукою в його бік і невдоволено стиснув губи. — Отримав юнака.

Ноа навіть не здригнувся. Він лише дивився на мене холодно.

— Я ніколи не чув про те, щоб фамільяром мага ставав хлопець, — продовжив я глухо. — І тепер мені доведеться жити з тим, що найближчою для мене істотою… — я зам’явся, шукаючи слова, — є не мила дівчина, як я сподівався, а ти.

Моя сповідь, здавалося, мала б його хоч трохи розчулити, але замість цього Ноа примружив очі.

— І навіть це, Арісе, — його голос став тихим, — не дає тобі права поводитися зі мною, як з непотребом.

Ці слова були правдою, а правду я завжди ненавидів найбільше.

— Ми з тобою пов’язані. Хочеш ти того чи ні. І якщо ти вважаєш мене покаранням, то хоча б поводься гідно. Бо я не менш покараний цим зв’язком, ніж ти.

Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти пульс. Відверто кажучи, мене дратувало, що цей юнак дивиться на мене з таким смиренням, ніби він уже все вирішив за нас обох.

— Слухай, Ноа, — я нахилився трохи вперед і заговорив тоном, який зазвичай використовував на дипломатичних зустрічах. — Ми обоє розуміємо, що це… помилка. Ти не хотів цього, і я не хотів. Але помилки можна виправляти. Просто треба знайти спосіб розірвати зв’язок. І тоді ми підемо різними шляхами.

Ноа підняв на мене очі. У цьому погляді було стільки втоми, що навіть мій голос трохи затремтів. Фамільяр зітхнув, сперся ліктем на коліно й тихо сказав:

— Ти справді дурний, Арісе.

Я розгубився.

— Що?

— Дурний, якщо думаєш, що зможеш піти проти волі Вищих сил. — Він покрутив головою, наче я щойно запропонував найабсурдніший план у світі. — Хочеш копирсатися в старовинних манускриптах і витрачати ночі на пошуки заклять, будь ласка. Але мене в це не вплутуй.

— Чому? — спитав я різкіше, ніж хотів.

— Бо розірвати зв’язок – це те саме, що вбити нас обох.

Мене наче облили крижаною водою.

— Що за дурниці… — почав я, але Ноа перебив мене.

— Це не дурниці. Ти сам відчув, що зв’язок між магом і фамільяром міцніший за будь-що у світі. Він тримає нас обох. Ти розірвеш його і вмреш. Я теж.

Я стис кулаки. Слова Ноа звучали надто впевнено, і від цього в грудях холоднішало.

— Ти… ти просто не хочеш, щоб я шукав вихід.

— Ні, — Ноа знизав плечима й поглянув на мене з тією ж спокійною втомою. — Я просто не хочу витрачати дорогоцінний час на твої ілюзії.

Його байдужість мала б розлютити мене. Але чомусь я відчув тільки порожнечу і дивний, невідомий раніше страх.