Розділ 3

Аріс

Мені снився темний морок. Густий, непроглядний, такий, в якому навіть магічний зір не допоміг би. Я відчував, як серце билося часто, нервово, як у загнаного звіра. На мить навіть подумав, що це не моє серце.

У темряві спалахнув силует, білий, мов примара. Дві зелені іскри світилися і дивилися прямо на мене. Страх, липкий і чужий, обплів мене з голови до п’ят, а тіло скувала тривога.

Гучний грім розірвав тишу. Я прокинувся різко, зі здриганням, підскочивши на ліжку. За вікном лютувала гроза. Блискавки розтинали нічне небо, а дощ бив у шибки так сильно, що здавалось, вони ось-ось тріснуть.

Я відчував страх. Сильний, майже панічний. Але я знав: це не мій страх. Це його.

Маленьке серце калатало так голосно у моїх грудях, що я на секунду затамував подих. Я бачив картинку, чи радше відчував, темну мокру землю, крижані краплі на шерсті, пориви вітру, що пронизували до кісток. Самотність і беззахисність.

Я заплющив очі, і в голові знову спалахнули ті зелені очі з мого сну.

— Прокляття, — прошепотів я, відкидаючи ковдру.

Почуття провини прокотилося хвилею, стискаючи груди сильніше за будь-яку магію. Я накинув плащ, навіть не потурбувавшись про чоботи, й вибіг з кімнати. 

Двері в коридорі грюкнули від протягу, і холодна нічна злива вдарила мені в обличчя. Я згорнув плащ ближче до себе, але холод пробирав до кісток одразу. Дощ лив стіною, а блискавка на мить освітила весь двір: старі кам’яні стіни, розмиту бруківку і самотній білий клубок шерсті під кущем.

Він сидів, тремтячи всім тілом, притиснувши вуха. Великі зелені очі дивилися прямо на мене.

Моє серце стислося. І його теж.

— Дурень, — прошепотів я, ступаючи по калюжах до нього. — Ми обидва дурні.

Кіт злякано шипів, коли я наблизився, але не втік. Я схопив його на руки, і він був крижаний, наче шматок льоду.

— Тихо, — я притис його до себе. — Все добре. Пішли додому.

Він тремтів, а я відчував, як його серце б’ється шаленим ритмом, зливаючись з моїм. І вперше з моменту ритуалу я по-справжньому зрозумів, що ми тепер єдине ціле.

Я забіг у вітальню, ще тремтячи від дощу, і швидким рухом запалив камін. Полум’я спалахнуло, розганяючи морок і наповнюючи кімнату. Я обережно поставив тремтливий крижаний клубок шерсті на ведмежу шкуру біля каміна й розстібнув плащ.

— Чекай тут, — пробурмотів я і, розвернувшись, майже побіг за рушниками.

Коли я повернувся, на ведмежій шкурі вже не було кота. Там сидів юнак.

Я різко зупинився. Він виглядав жахливо: блідий, наче мармур, губи посиніли від холоду, світле вологе волосся липло до обличчя. І він, звісно, знову був голим. Сидів, згорнувшись, ніяково прикриваючись руками й дивлячись кудись убік, намагаючись уникнути мого погляду.

Мені стало соромно. Чомусь більше, ніж за весь цей вечір разом узятий.

— Тримай, — тихо сказав я, простягаючи йому свій халат.

Фамільяр не став сперечатися: відразу замотався у теплу тканину, щільно закривши тіло. Його плечі трохи розслабилися, коли тепло почало огортати його.

Я опустився на коліна навпроти нього і важко зітхнув.

— Певно, нам варто поговорити, — промовив я, дивлячись йому прямо в очі.

Зелені очі блимнули у світлі каміну.