Розділ 2

Аріс

Коли перший шок спав, почалися всі п’ять стадій прийняття. І, звісно ж, із заперечення.

— Це просто непорозуміння, — бурмотів я собі під ніс, виставляючи нахабного білого кота за двері свого кабінету для зіллєваріння. Він навіть не пручався. Просто дивився на мене з таким виразом, наче я блазень, що виконує для нього номер. Двері зачинилися з глухим «клац», і я нарешті зміг видихнути.

Я розклав перед собою інгредієнти й почав готувати антигістамінне зілля, намагаючись не думати. Ну гаразд, не думати я не міг, але хоча б говорити це вголос допомагало не збожеволіти.

— Це якась помилка, — пробурмотів я, зважуючи пелюстки нічної фіалки. — Ну не може ж так бути, щоб Вищі сили вирішили… — Я кинув погляд на зачинені двері, за якими певно сиділа біла нахабна купка шерсті. — …що мені потрібен фамільяр саме такого… ґатунку.

Я кинув пелюстки в ступу підніс руку й підпалив підставку під казаном коротким заклинанням. Полум’я м’яко освітило кабінет, і я знову заговорив:

— Я ж готувався. Читав усі трактати, проводив обряд правильно. Я ж не якийсь невіглас! — Знову кинув погляд на двері. — Ну добре, можливо, я трохи нервував, але ж не настільки!

Взяв скляну баночку з пилком пустельного розмарину і сипнув дрібку в казанок. Рідина зашипіла, і в повітря піднявся гіркуватий аромат. Очі знову защипало.

— Я хотів сильну союзницю, — пробурмотів я, розмішуючи зілля. — Кохану, друга, людину, з якою можна… — я махнув ложкою у повітрі, — створити нормальну сім’ю. А що я отримав? Юнака в обличчі нахабного кота! І алергію на додачу!

Витер сльози рукавом, хоча сльози були не від емоцій, а від пилку. Хоча… можливо, і від емоцій теж.

— Шановні Вищі сили, — сказав я гучніше, поглянувши на стелю, ніби хтось там слухає. — Не знаю, що я зробив, але чим я заслужив таке покарання? Я ж… я ж намагався бути хорошим магом. Служити короні. Розвивати рід. А ви… ви мені даєте кота!

Я стукнув ложкою об край казанка. Рідина бурлила, стаючи насиченого фіолетового кольору. Гарний знак, процес іде правильно.

— Може, я не ідеальний, але це вже занадто. Я не настільки поганий, щоб отримати фамільяра з характером гіршим за мій власний! — Я додав ще кілька крапель есенції м’яти. — І взагалі, хто придумав, що фамільяр має читати твої думки? Це вторгнення в особистий простір!

Зупинився, глибоко вдихнувши. Алергія відступала, чи, можливо, я просто звик.

Коли зілля зашипіло і випустило легкий білий пар, я загасив вогонь, і повільно розлив його у флакон. Гарний колір, хороша консистенція, насичений запах м’яти, вийшло ідеально.

Я підняв флакон на рівень очей і скривився:

— Можливо, це єдине, що сьогодні вдалося.

За дверима почулося протяжне «няв».

Я стиснув флакон міцніше.

— Або й не вдалося…

***

Випивши антигістамінне зілля одним махом, я вирішив, що на сьогодні з мене досить. Ця ніч уже стала суцільною дурнею, і я заслужив бодай кілька годин спокою.

Я вийшов із кабінету, відчуваючи приємне тепло зілля, що розливалося тілом, і пішов у бік спальні. Десь усередині була наївна надія, що кіт, скориставшись нагодою, просто… зник. Повернувся у свій світ чи куди там йому треба. Це було б чудово. Навіть святково.

Але мої надії розбилися, щойно я відчинив двері.

Я завмер на порозі, стискаючи ручку так сильно, що вона скрипнула.

Чорна шовкова постільна білизна була розірвана вщент. Подушки  розпороті, і з них летіло пір’я, яке тепер лежало на підлозі. А на моєму колись ідеальному простирадлі розпливалася велика темна пляма, яка могла свідчити тільки про одне…

Я відчув, як усередині мене щось обірвалося.

— Ти що в біса наробив?! — мій крик рознісся стінами так, що здригнулися картини.

Я змахнув рукою, і магія відгукнулася блискавично: меблі у кімнаті піднялися в повітря, обертаючись навколо своєї осі. Шафи гулко клацали дверцятами, стільці кружляли, наче злі маріонетки.

Під ліжком блищали зелені очі. Кіт зашипів і спробував втиснутися глибше в темряву.

— ВИЛАЗЬ! — гримнув я.

Він не ворухнувся.

Я стиснув пальці в кулак, і клубок шерсті повільно виповз з-під ліжка, немов хтось невидимий підняв його за шкірку. Кіт шипів і смикався, але марно: моя магія тримала його міцно.

— Думаєш, ти тут господар? — проскреготів я крізь зуби, коли підніс його на рівень свого обличчя. Він клацнув зубами в повітрі, намагаючись вкусити.

Я підійшов до відчиненого вікна. За ним мрячив дощ, ніч була темною та холодною.

— Тобі не завадить подумати про свою поведінку, — прошепотів я і виштовхнув його за межі кімнати, обережно керуючи магією, щоб фамільяр не гепнувся об землю. Кіт завис у повітрі на кілька секунд, закричавши протяжним, обуреним «няу», перш ніж приземлитися на мокру бруківку двору.

Я з гуркотом зачинив вікно, не звертаючи уваги на те, що його крик усе ще лунав знизу.