Розділ 1

Аріс

Я вже пів години судомно гортав «Кодекс Магічних невідворотних обрядів». Книга була товстою, з потертою обкладинкою і запахом пилу та старого пергаменту. Сторінки шелестіли під пальцями, а я все перегортав і перегортав їх, сподіваючись знайти хоча б натяк на те, як можна розірвати зв’язок із фамільяром. Усередині вже з’явилося гірке передчуття, що марно я витрачаю час: такого обряду просто не існувало.

Я жодного разу не чув, щоб хтось наважився розірвати зв’язок. Та й навряд чи вижив би після цього, бо душу не розділяють без наслідків. Але надія – дивна штука. 

Знову чхнув. Голосно, так що полум’я свічок здригнулося. Ніс закладало, очі сльозилися, шкіра на руках свербіла. Алергія прогресувала з кожною хвилиною, наче кіт спеціально випромінював якісь алергени магічного рівня. Я навіть подумав, що це його таємна зброя.

Той самий котисько, до речі, сидів на столі й пильно стежив за тим, як я гортаю сторінки. Він видавав короткі протяжні «няв» з такою впевненістю, наче саме він тут господар. Я вперто удавав, що не чую.

— Замовкни, — пробурмотів я крізь зуби, але кіт тільки перекрутив хвіст і видав ще гучніше «Ня-у-у-у».

Я зітхнув і втупився у книжку. Жодних зачіпок, жодних ритуалів, як «позбутися фамільяра» чи хоча б «тимчасово вимкнути». Лише поетичні описи «вічного союзу душ», «нерозривного зв’язку зачарованих сердець» та іншої нісенітниці, яку тепер я ненавидів всім своїм нутром.

Кіт знову провив «няв». Я напружився, удав, що читаю якийсь уривок особливо уважно, і проігнорував його.

Ігноруй його, Арісе. Просто ігноруй. Він піде. Коти завжди йдуть, якщо не звертати уваги…

Дзвін скла.

Я повільно підняв голову і застиг. Білий нахабний клубок шерсті сидів біля краю столу й дивився на мене своїми зеленими очима. Поруч на підлозі лежали уламки склянки з рідкісним зіллям, яке я готував три тижні.

— Ти… — почав я, але не закінчив.

Кіт повільно облизав лапу і провів нею по вусах. Це був найзухваліший жест, який я бачив за все життя.

— Ти… нахабне… кудлате…

«Бовдур.»

Голос прозвучав у голові чітко й реалістично. Я обернувся, ніби хтось мав стояти за спиною. Нікого не було. Лише кіт, який тепер спокійно дивився на мене.

— Що? — прошепотів я.

«Ти глухий чи завжди такий повільний? Я сказав: бовдур. Величезний, голосний бовдур, який не може навіть сховати свої думки.»

Мене пробрав холодний піт.

— Ти… чуєш мої думки? — запитав я вголос.

Кіт позіхнув і вмостився зручніше.

«Ага. І якщо чесно, то вони гучніші за твоє крикливе читання заклинань. Ти взагалі вмієш думати тихіше?»

Я відчув, як тиск у скронях підскочив.

«І взагалі, — продовжив він ліниво, — ти, звісно, відчуваєшся як дуже сильний маг. Справді. У твоїй магії такий потужний відгомін, що я здригнувся, коли мене сюди притягнуло. Але, судячи з розумових здібностей…» — Кіт зупинився, вдумливо провів лапою по вуху. — «Ти дурень ще той, якщо думаєш, що знайдеш обряд, який розірве союз такого рівня. Він не існує, генію. А замість того, щоб витрачати час на цю маячню, може, приготував би собі антигістамінне зілля? Бо виглядаєш ти, м’яко кажучи, огидно. І чхаєш на кожне друге слово.»

— Дякую за турботу, — просичав я, різко закриваючи книгу так, що пил злетів у повітря.

Кіт навіть не здригнувся. Лише мружився на мене з тим виразом морди, який мав би бути незаконним: щось між зверхністю і щирим інтересом.

— Гаразд, — видихнув я, стримуючи бажання його придушити. — Досить цього.

Я підійшов до столу, схопив його за шкірку й підніс до свого обличчя.

— Негайно перетворися на хлопця. Зараз же!

«Навіщо?» — пролунало в голові.

— Бо я не витримаю ще одну годину цього чхання! І якщо ти не перестанеш мене дратувати, то опинишся серед ночі на вулиці, де зграя бродячих собак і холодний вітер. Може, ще й дощем змочу для ефекту.

Відповідь я отримав не словесну. Більше відчуття, ніж звук: гострі кігті вп’ялися в мою руку.

— Ай! — Я розтиснув пальці, і білий клубок шерсті приземлився на підлогу, вигнувши спину.

Кіт облизав лапу з такою демонстративною зневагою, що я мимоволі напружився. Потім повільно повернувся до мене… спиною. І гордо підняв хвіст.

«Зрозумів, куди тобі йти?»

Я завмер.

— Ти… ти щойно…

«Так.»

— …показав мені…

«Так.»

— І сказав, щоб я…

«Сам здогадався.»

Я відчув, як моє обличчя почервоніло. Кіт задоволено всівся на підлозі, гордо тицяючи хвостом у мій бік.

— Це буде незабутнє партнерство, — пробурмотів я крізь зуби.

«О, навіть не сумнівайся», — його голос лунав у моїй голові з таким нахабним задоволенням, що я вперше за день серйозно задумався про те, чи не проклятий я взагалі від народження.