Пролог 

Аріс

Кожен символ у колі був моїм кроком до бажаного. Я вирізав ці лінії власними руками, і тепер вони світилися зеленим, відгукуючись на мою магію.

Сьогодні я мав зв’язати свою долю з кимось назавжди.

Фамільяр… Слово, яке викликало в одних захват, а в інших страх. У моєму світі не існувало більшого союзу, ніж зв’язок мага зі своїм фамільяром. Це було не просто партнерство. Не просто договір чи присяга кров’ю. Це був обмін сутностями. Частина твоєї душі виривалася з тебе і впліталася в іншу істоту, а її частина заповнювала порожнечу всередині тебе. Разом ви ставали сильнішими, ніж будь-хто міг собі уявити. І водночас небезпечно вразливими. Бо смерть одного означала смерть другого.

Не кожен маг наважувався на таке. Бо це було занадто небезпечно та безповоротно. Але для мене дороги назад не було.

Я був останнім у роді після смерті діда. Його похорон ще стояв у пам’яті: суворі обличчя магів, блиск мечів гвардії, слова співчуття, за якими ховалися заздрісні погляди. Тепер я – голова роду, що століттями служив короні. Мене називали молодим генієм. Спадкоємцем імперських традицій. Але що мені з цих титулів, коли я щовечора повертався в порожній маєток і чув лише відлуння власних кроків?

Я втомився від самотності.

Можливо, саме тому я пішов на цей крок. Не тільки через дядька Лорна, який потайки точив зуби на моє місце біля короля. Не лише через політичні інтриги, що обплутали столицю, мов павутиння. Я хотів когось поруч. Когось, хто бачитиме у мені не шлях до трону і не джерело магічної сили. Когось, хто відчує мене справжнього, буде моєю частинкою душі.

Символи кола спалахнули яскравіше, коли я капнув у центр власною кров’ю. Гаряча крапля впала на вицвілі руни стародавньої мови, і вони відгукнулися. Сотні голосів, давно забутих, нашіптували заклинання, допомагаючи мені завершити ритуал.

Я відчував, як стіни навколо мене зникають, розчиняються у темряві. Залишилося лише коло, моє серце і те, що має прийти з іншого боку. Я вклав у заклинання все: свою силу, кров і волю. 

Це було відчуття, якого я боявся і жадав одночасно. Немов моя душа розкрилася, як двері, і невидимий потік виривався назовні. Щось відділялося від мене, виривалося з грудей і тягнулося у темряву. Це було боляче, але водночас дивно правильно. Моя душа не ставала меншою, вона просто змінювалася, розширювалася, готуючи місце для іншої сутності.

Вперше за довгий час я відчув, що більше не сам.

Магія заповнила мене з голови до п’ят, і коло загорілося сліпучим світлом. Я відчув чиюсь присутність і чекав, коли щось відгукнеться, простягне руку з іншого боку завіси. І коли воно це зробить, ми станемо одним цілим.

Я заплющив очі. Пальці стиснули руків’я жезла так міцно, що побіліли кісточки.

— Я готовий, — прошепотів я у темряву.

Зелене світло вибухнуло перед очима, розлітаючись тисячами іскор, які зависли в повітрі. Я відчув, як під ногами здригнувся камінь підлоги, бо магія була настільки сильна, що резонувала в стінах замку. Я кліпнув, намагаючись розгледіти силует у центрі кола, і… завмер.

Переді мною стояв юнак.

Я навіть зробив крок назад, коли світло остаточно згасло, залишивши лише напівтемряву і його. Він був високим, плечистим і… абсолютно голим. Я проковтнув клубок у горлі, намагаючись переконати себе, що це нормальна реакція на сильну магію. Ну, я ж не вперше бачу чоловіче тіло, бо виріс у маєтку воїнів і магів, але чомусь зараз це збило мене з пантелику.

Очікував побачити тендітну дівчину, витончену і загадкову, як колись моя мати, коли батько прикликав її як свого фамільяра. Мені здавалося, що це майже традиція: сильний маг і ніжна фамільярка, союз сили й краси. А натомість от він, цей хлопець, що дивився на мене ясними, але стомленими очима.

— Це якась… помилка! — вихопилося в мене. Я підняв руки, закликаючи магію, щоб перевірити коло. Зелене світіння ще блимало довкола, але все виглядало бездоганно. — Так не мало бути! Чому фамільяр… чоловік?!

Юнак ледь скривився, ніби мої слова боліли фізично, і заговорив низьким, трохи хриплим голосом:

— Можеш, будь ласка, перестати кричати? У мене і так голова розколюється після твого обряду…

Він говорив так, ніби йому абсолютно нецікаві мої магічні драми.

— Вибач, що? — тільки й спромігся я, але не отримав відповіді.

Світло спалахнуло знову, на мить засліпивши мене, і в наступну секунду хлопець… зник. Замість нього на камені кола стояв білий, пухнастий кіт, очі якого дивилися на мене з байдужістю.

— Ти знущаєшся… — прошепотів я, відступаючи ще на крок. 

Кіт нахилив голову, і в мені щось клацнуло: я відчув його магію. Наш зв’язок уже сформувався, і це було наче ще одне серце билося поряд із моїм. І в ту ж мить…

— Апчхи-и-и! — Я чхнув так, що свічки здригнулися, а магічний вогонь на мить погас. Очі засльозилися, ніс запух. 

Мій фамільяр – чоловік... Білий кіт! На якого у мене страшенна алергія!

— Знаєш що, — пробурмотів я, витираючи сльози від чхання, — уявляв я собі це зовсім інакше.

Кіт лише повів хвостом, потім потягнувся і сів, вилизуючи лапку, наче нічого не сталося.