Фамільна цінність

Чи готові ви слухати мою наступну історію? Якщо так, тоді, заваріть собі чай, візьміть теплий плед, сядьте в крісло у вашій затишній вітальні та насолоджуйтесь. Або офігівайте з мене, як вам завгодно. А я починаю. Сиділа я якось у кафе, на побаченні з хлопцем, який мені дуже подобався. За вікном дощ лив, як із відра, тому ми не поспішаючи нікуди, насолоджувалися компанією одне одного. Я помічаю, що він хоче мені щось сказати, але чи шукає підходящий момент, чи думає: "А чи треба взагалі це говорити?". П'ять хвилин ми сиділи в тиші. І тут (хвала богам) у кафе заходить мій найкращий друг. Проте, він виглядав якимось засмученим і навіть враженим. Як добре, що мій друг помітив мене раніше, ніж я почала кричати йому, ніби, на мене вилили окріп. Він усміхнувся, але ця посмішка була не такою, як завжди. Виявилося, що два дні тому в нього померла прабабуся, якій було близько 116 років. Мабуть, кісточкою від вишні подавилася. Я її чудово пам'ятала. Коли мені було 12, мама купила мені гарну в'язану спідницю, про яку я давно мріяла. І я пішла до друга в гості, де гостювала в нього ця бабця. Вибачаюсь, прабабця. І вона побачивши стирчачу ниточку з моєї спідниці, почала її тягнути і в результаті...ех. Коротше, хана моїй спідниці. А коли я розплакалася, то вона сказала: "Нічого страшного, вона все одно на тобі не гарно виглядала". Отже, після цієї ситуації я до неї ставилася, м'яко кажучи, не дуже. За усією цією розмовою спостерігав мій хлопець, який начебто вже підібрав слова і хотів вставити свої 50 копійок. Друг попросив прийти мене завтра на похорон, бо йому потрібна була підтримка. Інші родичі, навіть, з'явитися не захотіли. І я навіть знаю, чому... Коротше, я погодилася і сказала, що піду в компанії свого хлопця, якого я навіть і не питала. Коли друг пішов, він дістав з кишені коробочку, таку акуратну, темно-синю та оксамитову. О, щось цікаве намічається. Це точно. Відразу кажу, це було не зручне кільце. Але, це виявилося набагато крутіше. Фамільна цінність... Ух, як загадково та романтично. Вставка була з трьох дорогоцінних каменів. Зі смарагду, рубіну та сапфіру. Воно було настільки гарне, що не можна було передати словами. Хлопець сказав, що хоче перевірити наші почуття, тому дає мені цю каблучку на завтра. У його сім'ї є така традиція, нібито, якщо дівчина втратить кільце, значить шлюб не відбудеться, а якщо вона збереже її на пальці, тоді все буде добре. Він тремтячими руками надів мені каблучку на середній палець. Вона, капець, як бовталася на ньому, але була такою гарною і мені вона дуже подобалося, тож я не сказала йому про це. Ну і справді, я що така розтяпа, яка може втратити таке кільце, в подарунок від хлопця, який мені дуже подобався. Спойлер: втратила. Ідемо далі. Усі стояли перед труною і кожен по черзі підходив і говорив якість слова. Я не знаю, які саме. Хтось, напевно, прощався ну, а хтось всього "хорошого" бажав. Не мені однієї ця бабця, вибачте прабабуся, капості зробила. І ось настала моя черга. Я їй сказала, щось типу в добрий шлях і тут...у мене злітає з пальця кільце і падає прямо в труну. Гаразд, там на цю прабабку, так ні, воно впало прямо під неї. Очі в мене стали такі круглі, як у анекдоті про мишку. Всі присутні дивилися на мене, навіть мій хлопець, думаючи коли ж я відійду. Але, я вирішила затриматися. Нахилилася, нібито, хочу щось на вушко сказати, а сама рукою в труну полізла. Каблучку я там не намацала. Лежить, мабуть, у кутку десь і ірже наді мною. Аж сміхом заливається. Я зрозуміла, що затримую чергу, коли почала відчувати на собі, а точніше на своїй спині погляди. Ну що ж, повернусь сюди вночі. Так-так, вам не почалося, саме вночі. Після того, як я відійшла від труни, друг спитав мене, що я там говорила на вухо його прабабці. Кільця, дідько, я там шукала. Однак, я йому відповіла, що нібито сказала, що сильно сумуватиму за нею. Ага. Так прямо все і було. Навіть, сльозу пустила, від того, що якщо не знайду кільце, мені буде халепа від мого хлопця. Всі почали розходитися і я теж пішла додому. Чекати на ніч. І ось, я знову на цвинтарі з лопатою в руці. У чорній кофті з капюшоном та рукавичках. Прямо цвинтарстайл цілий вийшов. Перед тим, як зайти, я перевірила чи немає поблизу охоронця. І його не було, як добре. Ліхтар на стовпі світив, капець, як тьмяно, тому я три рази мало не перечелилася через надгробні плити та шість разів мало не розкопала чужі могили. Нарешті, я знайшла потрібну. При денному світлі це зробити було б простіше, але ж я не вдень, я ж вночі, хі-хі. Яма викопана завглибшки два метри. Одразу спогади накрили... І труна на самому дні. Навіщо так глибоко? Щоб вона точно не вилізла звідти чи що? Поки я думала, як туди можна дістатися не зламавши собі нічого, мене різко засліпило світло від ліхтарика. То був охоронець. Він спитав, що я тут роблю. Ха-ха, картоплю саджаю, що такого? Ну і що, що на цвинтарі. Може мені тут подобається. Ні. Боже, мені в той момент хотілося три речі: бігти куди очі дивляться, істерично сміятися і опинитися по клацанню пальців вдома. Про картоплю він, напевно, не повірив, бо почав іти на мене. Все, зараз я буду зверху труни лежати. В ямі з голою дупою вже була, а на кришці труни ще не валялася. У потворній позі...знову. Охоронець зупинився і почав усміхатися у свої 26 зубів. Ага, напевно, подумки вже закопує мене. І тут він простягає каблучку. Господи, каблучку! Я очам не могла повірити. Як? Звідки? Я ж бачила, як вона в труну покотилося. Чи ні? Він розповів мені, що побачив, як каблучка зіскочила з мого пальця і він теж подумав, що вона впала в труну. Але, виявилося, що кільце відскочило в траву та блищало на сонці. А я подумала, що воно... Боже, як незручно і соромно. Йому стало цікаво і він вирішив пошукати кільце та знайшов і дізнався його. Виявилося, що цей охоронець дядько мого хлопця, про якого він мені жодного разу не розповідав. Охоронець сказав, що могилу закопає сам і цей секрет залишиться між нами. Я погодилася і задоволена з каблучкою на пальці пішла додому. Наступного дня перед побаченням я не витримала і розповіла другу про цю подію і сміявся він ще довго. Навіть, коли я вже пішла, я все ще чула його сміх. Коли мій хлопець побачив, що  кільце на місці, він посміхався як Чеширський кіт. Але, мені було трохи соромно, тому я зняла каблучку і розлучилася з ним. Кільце ж я все таки втратила, а довго брехати не змогла б. Якось так.