Розділ 10. Небезпечна гра

— Юмі?

Промовив ім'я низький чоловічий голос. Маріанн ніби холодною водою в ту мить облили. Вона впізнала його, навіть не бачачи обличчя. А ще ця ситуація дуже зачіпала гордість і виводила з себе.

— Не вгадав. Розплющ очі та придивись краще Ейджи.

Відповіла Марі, гордо піднявши голову, і не приховуючи роздратування щодо такої сильної плутанини з ім'ям. Але ще більше її спантеличив факт, що назвали її саме ім'ям конкретної покійниці, на яку вона явно не була схожа нічим. Єдина схожість це колір волосся, але зачіска вже була не така. А обличчя чи ще щось сплутати вже було просто безглуздо.

— Марі? Це… Ти?

Очі чорнявого хлопця округлилися від подиву, а рука машинально потяглася до її обличчя і ковзнула по щоці, наче погладжуючи. Марі не зрозуміла жесту, та й розуміти не хотіла, тому просто зробивши крок назад, прибрала долоню, торкаючись її своєю рукою. Молодий чоловік теж явно усвідомив свою помилку і завів обидві кінцівки собі за спину.

— Ти змінилася. – констатував він факт, намагаючись максимально непомітно вивчити давню знайому.

— За те ти ні. Тільки зростом став вищим. І то не на багато.

Дівчина оглянула старого знайомого з ніг до голови нейтральним виразом обличчя, потім знову сфокусувала свою увагу на обличчі співрозмовника

— А, ні. Я помилилась. Є оновлення. У тебе тепер сережки у вусі. Раніше її не було і волосся стало довшим. Вирішив заплітати коси?

— У тебе гарна пам'ять, і досить відстійний гумор.

— Та не особливо. Довелося постаратися, щоби пригадати деталі.

— Де ти була?

— Дуже... Далеко звідси.

— Акіра шукав тебе. У багатьох питав, чи знають щось про тебе, чи твоє місцезнаходження. Але ніхто не знав, куди ти поїхала. Тебе прозвали навіть примарою яка випарувалася. Як різко у житті людей з'явилася, так і зникла.

— Не чула про це. Ніна мені не говорила коли дзвонила.

— Ти поверталася до Америки?

— ... Ага. Туди. Випливли спадкові справи. Переоформлення будинку, продаж непотрібної мені земельної ділянки та інші дрібниці, пов'язані з бізнесом тата. Так як я досягла певного віку і тепер можу ставити підписи самостійно, зі мною зв'язалися всілякі адвокати та суд.

— І все це зайняло у тебе 2 роки? Так що й хвилини не було, щоб зв'язатися з нами?

— Ні. Зайнята я була приблизно півтора року. Перші 6 місяців я перебувала у Японії. Просто жила не в хаті бабусі, а в маєтку батька та мами. Сам знаєш, будинок довго пустував і навіть припав пилом. Довелося наводити там порядки.

— Тітка сильно чекала тебе на перші роковини смерті Юмі. Вона була засмучена, усвідомивши що ти не прийдеш. Всім казала от Маріанн прийде і стане легше.

— Тій родині й без мене не солодко. Я там не потрібна. Мозолити їм очі я не маю наміру, а замінювати покійницю тим більше не маю жодного бажання.

— Це було грубо Марі.

— Правда рідко буває солодкою та красивою. А ти не дурний і сам чудово розумієш, чому тітка так жадала бачити мене. Вона хотіла замінити мною дочку. Але не врахувала факту, що я не маю наміру грати таку роль. Тим паче тривалий час. Я пішла відразу як відчула, що настав час змотуватися, інакше мене засмокче цей круговорот нескінченних смертей і втрат.

— Тобі стало просто начхати на них по при їх доброту до тебе.

— А їм на мене також, раз так легковажно вони були готові на таку «заміну» мертвого на живого.

— Це не так. Вони просто люблять тебе як рідну.

— Помиляєшся Ейджи. Те, що я говорю, правда. Але через почуття до Юмі ти моєї правди не приймаєш і захищаєш їхню правоту, оповиту непрозорою пеленою. Я втомилася ховати людей... За своє і так недовге життя, я лише те й робила, що організовувала похорон близьких. Як гадаєш, скільки мені ще треба закопати в сирій холодній землі, щоб це все припинилося? Мама, тато, бабуся з дідусем, сестричка Юмі... Хто буде наступним? Може ти? Чи Акіра? Хто ще повинен померти з мого оточення, щоб я остаточно здалася і зрозуміла, що життя не для мене було придумане і мені час стати тим, хто здохне? Невже я мушу відмовитися від себе в ім'я інших? Хах? Як гадаєш?

— Ти вже зовсім зневірилася, Марі...

— Це вже не розпач, мій друже... У мене агонія... І як би це не було сумно, я починаю здавати свої позиції. Це надто важко для мене і нестерпно. Мене тисне все довкола. Думки всілякі так і спадають на думку, не даючи мені спокою...

— Не роби тільки дурниць... Будь-які проблеми можна вирішити тим чи іншим способом.

— Нічого не можу обіцяти. Але я намагаюсь триматися. Слово честі!

— Марі...

— До речі, а де Акі? Я чула, що він уплутався куди не треба і потрапив навіть до перевиховної школи. Нещодавно вийшов лише, якщо правильно пам'ятаю. – вона воліла різко змінити тему діалогу. Співрозмовник на це просто зітхнув.

— Він трохи відстав від мене. Скоро має наздогнати.

— Трохи? Ми вже 10 хвилин тут стоїмо, але його немає. Може, він просто тебе кинув і пішов сам куди хотів?

— Так хочеш побачити його?

— Якраз навпаки. Не маю жодного бажання. – Маріанн усміхнулася так, ніби вимовила найприємніші для себе слова у світі.

— Я гадав, ви дуже близькі.

— Були колись. Але тепер все інакше.

— Чому так?

— Я вже зовсім інша. Занадто багато сталося, що змінило як мій світогляд, а й мене загалом. Я не сприймаю людей так, як раніше. Трупи залишаються для мене тими ж померлими, з якими немає сенсу більше займатися, а люди, які не мають хоч якоїсь цінності, для мене тепер рівноцінні сміттю.

— Добре, що Акіра не знайшов тебе... Він був би розчарований, чуючи подібне саме від тебе. Ти в його очах героїня з левиним серцем, що б'ється в грудях або лицар в обладунках, який вказує праведний шлях мандрівникам, що загубилися.

— Я ніколи не мала на меті ставати для нього прикладом. А ось щодо решти, мабуть, з тобою цілком погоджуся. Я для багатьох стала розчаруванням у цьому житті. Шкода тільки... Що тебе уникнути все ж таки мені не вдалося і тепер доводиться розмовляти.