Розділ 9. Дама з кафе

Розділ 9

Перші дні Марі після повернення додому, давалися їй важко. Вона не могла нормально сприймати домашню їжу і їй ставало погано від усього поспіль, не знала що одягти, так як звикла до однотонної білої піжами, в якій проводила безперервно дні, не турбуючись про зовнішній вигляд. Сильно плуталася в тому, як відповідати, коли її питали про щось, не пов'язане з лікуванням.

На прості здавалося б питання на кшталт «як справи?» Або «чуєш мене?» «як тебе звуть?», «що за колір?», вона просто впадала в миттєвий ступор і думала як треба відповісти так, щоб подумали правильно і не захотіли продовжити лікування або повернути назад туди, куди вона вже явно не хотіла. А ще, що можливо було серйознішим на тлі перелічених вище, це повна дезорієнтація в часі. Маріанн плуталася не тільки в годинах, а й цілих днях. Будь-якого дня тижня, вона могла подумати що це понеділок та навіть сперечатися з людьми про свою правоту, в той час, як дуже сильно помилялася.

У нову школу, куди перевелася з власної забаганки, вона теж пішла не в нормальний понеділок як годиться, а у свій власний, який пав на середу.

Вона максимально переконливо намагалася вдавати, що все добре, постійно посміхатися і бути доброю до всіх оточуючих. У перші дні в неї ще якось це все виходило, хоч удома вона неодноразово зривалася і шаленіла з цього приводу. Повторні питання кожен божий день про волосся, батьківщину, родичів дуже швидко розлютили дівчинку остаточно. Вона знову втратила самовладання, яке з такою працею відновлювала не один і навіть не два дні. І що ще гірше, навіть не встигнувши покинути клас, Маріанн одним єдиним словом, послала всіх однокласників кудись подалі та не дочекавшись останнього уроку, вчепилася у свій рюкзак, зірвалася з місця і вилетіла з класу, а потім і зовсім покинула територію школи, проігнорувавши вчителів, що кричать їй у слід в коридорі й охорону.

Вона була дуже зла. І те що в ній вирувало, було небезпечним насамперед саме для неї самої, адже під емоціями можна напартачити неабияк.

Хто знає куди вона попрямувала спочатку, але зрештою, опинилася в кріслі перукарського салону і сама до пуття того не усвідомлюючи повністю.

Зміна кольору та фарбування в чорненьку. Ось що хотіла здійснити її душа, поки голова твердила «ти пошкодуєш про це».

У салон Маріанн увійшла з відрослим волоссям по лікоть рудого кольору, а вийшла з каре і вже повноцінною брюнеткою.

Буквально завалившись додому, і то з чітким запізненням, так як останній урок у школі зазвичай закінчувався о 14:30, а додому, Марі поверталася до 16:15 максимум, але сьогодні ж вона заявилася коли на годиннику стукнуло 18:45, вона знову кинула всіх своїх в шок, але не звернула на їх висловлювання облич найменшої своєї уваги й просто пішла до себе, ігноруючи питання, що прилітають від приголомшеної Ніни з приводу волосся та запізнення.

Увійшовши у свій особистий притулок від бід і що краще, що дратують її людей, вона все покидала куди тільки очі бачать і насамперед упала спиною на ліжко.

— Як же вони всі бісять... Ненавиджу... Нехай краще весь світ згниє до собачих чортів... Всім буде легше...

Ось що вона повторювала понад десять хвилин, поки лежала на спині та витріщалася в білу стелю, намагаючись там щось знайти.

Світлий колір нагадав їй про дні, проведені в лікарні. Про щоденні монотонні процедури, розмови з лікарями, про всі ті години, що вона проводила за малюванням, намагаючись відволіктися від своїх основних турбот як візуальні галюцинації або голоси в голові, які часто перепліталися з реальними та дівчинка просто не могла зрозуміти їй це вже здається чи з нею справді розмовляє жива, справжня людина з плоті та крові.

Марі не хотіла назад... Їй подобалося безмежне місце. Вона любила гуляти на свіжому повітрі необмежений кимось час, довго слухати спів різних видів птахів, відчувати прохолодний вітерець на своїй шкірі, милуватися синім небом і усвідомлювати, що така вона, свобода. Але такими темпами, недовго їй вільної ще залишилося, адже люди починали дратувати її лише своїм існуванням, а голоси знову активізували й вже за межу неможливого заходили.

Підвівшись на ліктях, Маріанн подивилася на свій рюкзак, потім злізла з ліжка і підійшовши до сумки, почала ритися в пошуку свого мобільного телефону по всіх відсіках, поки не знайшла його. А тільки взявши до рук смартфон, дівчинка відразу комфортно вмостилася на підлозі посеред кімнати, витягнувши ноги вперед.

Увійшовши до галереї, вона почала повільно перегортати фотографії, зроблені ще в ті роки, коли все за її мірками було добре. Вона знайшла знімки навіть із батьками й вже теж померлими дідусем із бабусею. Погляд у той момент став ніби не живим. Він спорожнів, став бездонним. Намагаючись придивитись до нього, єдине, що ти міг би там знайти – це біль, і усвідомлення непотрібності світу, а продовжуючи контакт із таким поглядом і сам ненароком можеш запанікувати чи відчути як мінімум дискомфорт, і сприйняти людину як ворога.

Погортавши ще трохи далі, очі прикувала фотографія, де Марі обіймається з теж вже покійною Юмі й обидві дівчинки радісно посміхаються. Вона спробувала згадати момент, коли цей знімок взагалі зробили ще й на її камеру телефону, але їй це не вдалося. А ще трохи прогорнувши серед багатьох невдалих кадрів, виділилася одна фотографія, яку вона тим більше не пам'ятала, від слова взагалі. На ній були всі вони вчотирьох... Марі, Юмі, Акіра й Ейджи, що сидять на вулиці в саду бабусиного будинку.

Маріан вдивилася у фотографію, намагаючись відіграти цей момент у спогадах, але ніяк не могла згадати його, адже в ті дні коли друзі приходили до неї, та ще й до будинку бабусі, вона ніколи не одягала яскраво жовтої сукні, в якій була на фото.

Пальцями потикавши по екрану телефону, вона збільшила зображення, і знову ретельно оглянула себе та обличчя інших, що там зображені. Старша дівчинка дивилася на хлопчиків і сміялася, Ейджи крадькома поглядав на Юмі, поки Акіра взагалі дивився кудись у далечінь, а Марі, якраз таки в ту далечінь показувала пальцем. Ніби з мізерною надією вона подивилася на обличчя блондина, а на очах її ніби заблищали сльози.