Розді 7. Траур

Історія повторювалася.

Після почутого, Маріанн ледве знайшла в собі сили стояти на ногах. Останні в істину близькі для неї люди тепер були в інтенсивній терапії та боролися за своє життя. Їх знерухомлені тіла лежачи на ліжку в окремих палатах, поки вона, нічим не могла їм допомогти, адже була зовсім дитиною, що не має поки що по суті нічого. «Але ж у неї є гроші!» Подумає багато хто. Але що можуть якісь жалюгідні папірці, коли душа людини вже на межі між двома світами? Заплатити Богові? Може, допоможе? Сплатити медичне утримання у лікарні це одна справа. Але зовсім інше, коли переговори вже переходять на інший рівень і ти маєш розмовляти не з якимось лікарем, хто теж такий самий смертний як і пацієнт якого лікують, а з самим Верховним суддею всього живого, що може як допомогти, так і вбити, всього лише ткнувши в тебе пальцем або спопелити, просто подивившись.

Сидячи в холодному коридорі лікарні на стільці, за величезними металевими дверима, по той бік яких ще один коридор і кілька спеціально обладнаних палат на екстрені випадки, з опущеною на коліна головою й опухлими та почервонілими від сліз очима, дівчинка сиділа схрестивши руки наче у молитві, бубнила під своїм носом незрозумілі нікому слова. Чи молилася вона? Можливо. Чи проклинала когось? Теж не виключено. Звуки, що вириваються з губ час від часу, були тихими та нерозбірливими для сторонніх. Тому кожен для себе міг вирішити сам, що звучало і відбувалося в голові дитини. Штурмувала ненависть або ж пропивались благання, сподіваючись на вищі сили.

Маріанн так вимотала себе за кілька годин плачем та істерикою, що вже не мала сил навіть повторно пролити трохи сліз. Вони просто висохли. Їх не лишилося. Усередині дитини був тільки страх, розпач і паніка. А це явно найгірші вороги психіки, коли зливаються в єдине ціле в одній людині.

Ніна, що сиділа поруч із нею, теж мовчала. Спочатку вона намагалася заспокоювати Марі, але бачачи, що будь-яка спроба абсолютно марна, просто дозволила їй виплакатися, накричатися і таким чином спустошити свій розум і душу, сподіваючись, що залишить дівчинку тільки негатив. Вілл, головний дворецький маєтку Ітто і зовсім бігав від лікаря до лікаря щохвилини хоч і знав, що в цьому немає жодного сенсу і намагався дізнатися що завгодно, але в першу чергу сподівався на позитивні новини, щоб потішити вбиту морально дитину.

Минуло кілька довгих годин очікувань, коли почулися важкі кроки туфель по плитці. Лікарі в такому взутті явно не ходили коридорами лікарні, тому Маріанн миттю підняла погляд. І як же їй погано стало тоді, коли в полі зору її смарагдових очей поступово потрапляв образ Коукея, що наближався до неї.

Той, з руками прихованими в кишеню і явно фальшивою жалістю та переживанням на обличчі, підбіг до племінниці, як тільки побачив її. Демонстративно опустився на одне коліно, хоча ніколи такого не зробив би, (та й не робив) і доторкнувся до складених рук дитини. Маріанн в ту ж мить, ніби пронизала сильним струмом і вона навіть відчула справжній біль. Тому одразу відсмикнула руки та з люттю подивилася у бік дядька. Очі її ніби в той момент спалахнули вогнем, а душа зажадала бунту. Руки дівчинки, які засувалися начебто на автоматі, відштовхнули від себе чоловіка. І той майже впав на підлогу. У чоловіка було видно напад агресії, але заради вистави, він продовжив грати свою роль «дбайливого дядька».

— Марі… Ти чого? Це ж я, твій дядько… – промовив він з удаваною ласкою. Маріанн, раніше купилася б на цю інтонацію, адже одного разу вже була в полоні цієї манери його мови. Але не тепер. Вона знала про нього більше, будь-яку іншу людину. Бачила всю гниль і навіть відчувала на собі. Дівчинка дала собі слово ще першого дня в будинку Акіри, більше ніколи не вірити в красиві промови Коукея.

— Це через тебе… – прогарчала дівчинка з усією злістю, що збиралася всередині часом, і можна сказати навіть життям. Вона була така зла на нього... Так ненавиділа, що якби не вік, явно вже кинулася б на шию і почала душити його.

— Розумію, ти панікуєш, але це не вихід, звинувачувати мене чи лікарів у чомусь. Це нещасний випадок, який міг статися з кожним із нас.

— Якщо вони помруть… Я тебе знищу… Запам'ятай це «дядечку»…

- Маріанн, ти не в собі. Давай я краще відвезу тебе додому і там ти… – Коукей потягнувся до руки дитини.

— НЕ чіпай мене, ЧУДОВИСЬКО! – із дівчинки вирвався справжній крик. Миттю, коли рука Коукея торкнулася її зап'ястя, чоловік прописав собі вирок. Маріанн і так не могла його витримувати, але він постійно продовжував переходити особисті межі. А цього разу чаша терпіння переповнилася. – ТИ ВБИВ МАМУ З ТАТОМ! А ТЕПЕР І ДІДУСЯ З БАБУСЕЮ ХОЧЕШ ВБИТИ! АЛЕ Я ТОБІ НЕ ДОЗВОЛЮ!

— Маріанн, про що ти… – у чоловіка округлилися очі з подиву. Він явно не очікував, що маленька, безневинна, беззахисна Марі, дасть йому відсіч і в лоб буде топити факти. Хоч ті й не мали доказів.

— НЕ РОБИ З МЕНЕ ДУРЕПУ! ТИ І Є ПРИЧИНА ВСЬОГО! САМОМУ ЗАВЖДИ БУЛО ЛІНЬ ЩО РОБИТИ В ЦЬОМУ ЖИТТІ! І НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ТАТО ПРОСТЯГУВАВ ТОБІ РУКУ ДОПОМОГИ! ТИ ЗАВЖДИ ХАПАВСЯ ЗА НЕЇ, А ПОТІМ ЩЕ Й ПІДСТАВЛЯВ БАТЬКА! КИДАВ ЙОГО В ЕПІЦЕНТРИ ПРОБЛЕМ ЗАМІСТЬ СЕБЕ УЛЮБЛЕНОГО! ВІДБИРАВ У МОЄЇ СІМ'Ї ВСЕ!

— Заспокойся, горе ти дитина. І не ори на емоціях. – він з кожною миттю ставав дедалі похмурішим. Але Маріанн це не зупиняло. Навіть пропалюючий погляд зневаги та ненависті не міг закрити дитині рота. Не сьогодні.

— Я НЕ НА ЕМОЦІЯХ КРИЧУ! Я БАЖАЮ, ЩОБ ТЕБЕ НАРЕШТІ ПОСАДИЛИ В В’ЯЗНИЦЮ ЗА ВСЕ, ЩО ТИ ЗРОБИВ! – з очей дівчинки покотилися сльози, але вона продовжила кричати – НАСКІЛЬКИ ТИ ГОЛОДНИЙ НА ГРОШІ, РАЗ ВЖЕ ВБИВ ВЛАСНОГО СТАРШОГО БРАТА, А ТЕПЕР І МАТЕРІ З БАТЬКОМ НЕ ПОЖАЛІВ? ХТО БУДЕ НАСТУПНИМ? Я? ЗАПРЕШ У БУДИНКУ І НЕ БУДЕШ ГОДУВАТИ? БУДЕШ БИТИ ЗА БУДЬ-ЯКУ НЕПОКОРУ? МОЖЕ І ЗОВСІМ НА ГОРИЩІ ЧИ В ПІДВАЛІ ПРИВ'ЯЖЕШ ДО ЧОГОСЬ І БУДЕШ ТРИМАТИ ТАМ ПОКИ НЕ ПОМРУ?

— Про що ти…

— ПРО ТЕ, ЩО ТИ ГНИЛИЙ! ТИ – МОНСТР! НЕ ЛЮДИНА! ЯКЩО ТОБІ ТАК ПОТРІБНІ ГРОШІ, ТО ЗАБИРАЙ! ВСЕ ЗАБИРАЙ! АЛЕ ТІЛЬКИ ЩЕЗНИ! ЗАЛИШ МОЮ РІДНЮ В СПОКОЇ! ЗНИКНИ З НАШОГО ЖИТТЯ В КІНЦІ ТО КІНЦІВ!