Розділ 6. Трагедія

Минуло трохи більше ніж тиждень.

Маріан сиділа вдома в маленькій вітальні на першому поверсі, після важкого морально шкільного дня і пила зелений чай, доїдаючи шоколадне печиво, приготовлене Ніною за власним рецептом спеціально для своєї улюбленої маленької пані.

Червоне волосся вперше за довгий час поза школою було заплетене у дві коси та прикрашене гумкою з рожевими бантиками в білий горошок. Насправді ж на дитині поки що досі була шкільна уніформа, оскільки змусити її переодягтися нікому не вдалося.

Чому Марі так утомилася в школі? Її просто знову завалили питаннями та проханнями. Чи знає вона англійську, чи може перекласти те, чи інше слово з японської, що люблять їсти в Америці на сніданок, обід та вечерю, чи є в них у будинках вихованці, які квіти там ростуть та інші дрібниці. Але ох вже які виснажливі. А потім ще й Акіра притягнув свій шедевральний малюнок недомотоцикла і почав їй пояснювати «обіцяні» незрозумілі моменти. Бідна Маріанн через малюнок ще більше заплуталася і тільки те й могла робити, що сором'язливо посміхатися другу і кивати навіть на те, що знову не ясно, адже вона так і не побачила де там кермо, а де колесо.

— Ні~іна~а! Я так втомилася... — Немов проспівавши рядки, промовила рудоволоса трохи спливши вниз на своєму дивані.

— Що ж вас так втомило, маленька леді? - посміюючись підійшла покоївка і забрала з рук дівчинки чашку, щоб та не розлила залишок рідини на себе.

— Ну ось ти знаєш схему двигуна мотоцикла?

— Що? Ні.

— А я ось... Схоже, вже знаю... Виявляється, є типовий одноциліндровий двотактний двигун і чотиритактний одноциліндровий двигун. А найпростішою схемою двигуна є одноциліндрова схема. Вони прості та з невеликими габаритами... А це означає, що лагодити їх набагато легше... – говорила дівчинка монотонно, ніби робот, у якого тупо була вбудована функція розмови для передачі цієї інформації.

— Божечко! Леді Маріанн, ви звідки таке взяли?

— Друг цілими днями на проліт мені про це говорить. Хоч я ні чорта не розумію з того, що сказала, але вже напам'ять вивчила все, що він мені казав...

— Схоже, вам дуже подобається цей хлопчик, якщо ви так намагаєтеся запам'ятовувати те, що йому важливо і цікаво.

— Він мій перший друг, який не грає, а справді хоче зі мною спілкуватися. Просто він хлопчик. А я не розумію їхнього ходу думок. Але він також намагається. Прочитав кілька книг, щоб нам було про що поговорити, не лише про його теми та інтереси, а й про мої теж. Це мило з його боку.

— Виходить, ви знайшли дуже гарного та надійного для себе друга.

— Я сподіваюся на це Ніно. Якщо він мене залишить, то я сильно розчаруюсь у людях і абсолютно перестану їх розуміти.

— І знову ви говорите як бабуся, яка має за спиною життєвий досвід. – Ніна посміхнулася і відійшла від столу назад до полиці аби зайнятися прибиранням, хоча час від часу крадькома все ж таки спостерігала за дитиною.

Така доросла життєва позиція Маріанн була нікому незрозуміла, а дівчинка не могла або особливо і не хотіла розповідати комусь про своє повернення в часі. Вона не знала чим це може закінчитися для неї та оточуючих її людей. Тому мовчання здавалося найвигіднішим і найправильнішим рішенням з усіх. Та й хто їй взагалі повірить? Навіть звучить наче абсурд.

Допивши чай і скаржачись на школу та забиту голівоньку, дівчинка попрямувала до себе в кімнату. Там перевдягнулась у найкомфортніше, розпустила волосся і залізла на ліжко, буквально на кілька хвилин полежати. І так і заснула на цілих 4 години.

Розбудила ж її Ніна, що тихенько увійшла до кімнати. Як виявилося, прийшла бабуся з якимись звістками. Маріан швидко спустилася на перший поверх сходами та привітала свою бабусю. Ті розташувалися у вітальні й літня жінка відразу перейшла до справи.

— Слухай Маріан, я не хотіла тебе особливо просити про подібне, але так вже склалося. – старенька важко зітхнула, наче намагалася попросити про щось надскладне. – Я маю одну стару подругу, живе вона в районі Сіндзюку. А до неї днями донька з онукою на кілька тижнів приїхали, погостювати, так би мовити. Дівчинка з тобою майже одного віку, всього на півтора року старша. Нікого тут не знає. Та й у тебе мало друзів. Ось я й подумала...

— Ти хочеш, щоб я з тією дівчинкою потоваришувала поки вона тут?

— Якщо тобі лише не складно...

— Та ні. Дівчаток у мене друзів дійсно мало. Тож... Чому б і ні. – Знизала плечима дитина.

— Ти дуже рятуєш онучко! Моя подруга сильно переживала, що ти відмовишся бо...

— Бо я з багатої сім'ї, а вони не дотягують по фінансах. Я знаю, бабусю. Багато хто тому і не починає зі мною дружити. А якщо й починають, то доять гроші як із корови молоко.

— Доять? Ти звідки знаєш такі слова?

— Бабусю! Я й не такі слова вже знаю... Але повір, ти їх явно не готова почути. – Маріанн невинно посміхнулася своїй старенькій.

— Моє серце не витримає твоєї геніальності так? – Жінка сценічно схопилася за серце на що Марі посміхнулася.

— Так, бабусю. На жаль, не витримає. Тому, вважаю за краще їх залишити при собі.

— На твоєму місці, я постаралася б і зовсім все забути. Навіть якщо це щось розумне. Але особливо коли це негативні слова які не несуть ніякого сенсу та позитиву.

– Я намагаюся. Але не завжди виходить.

Посміюючись над ситуацією, обидві випили по чашці чаю, потім бабуся пішла додому не чекаючи вечері, заявивши, що свого дідуся залишити одного на вечерю просто не дозволено, а прощатися сильно не стала, адже на вихідні й так вони мали спільні плани.

* * *

Наступні дні для Маріанн пройшли монотонно. Вивчення письма, уроки фізкультури, читання, малювання. І це день у день, так до першого вихідного дня, суботи.

Бабуся забрала онуку з дому близько дев’ятої години ранку і поки вони добиралися до тієї самої подруги, навіть використовуючи власний особистий транспорт, на годиннику було вже на пів одинадцяту дня.