Розділ 5. Переломний момент

Плануй. Завжди плануй. Але не завжди варто поділитися цим з усім світом одразу.

Шкільний тиждень минав для кожного по-різному.
Акіра після уроків щосили біг додому, намагаючись не затриматися навіть на мить, зробивши всі уроки самостійно, а якщо щось не вийшло, подзвонив подружці чи другу, просячи пояснити тему. А якщо ті були зайняті, звертався до сестри. Він прибирав удома, допомагав з приготуванням їжі, старався як тільки міг. І все це лише для того, щоб мама побачила, яким хорошим і відповідним він може бути, сподіваючись, що це дозволить отримати дозвіл піти в гості до Маріанн на вихідних.

Марі ж бігала між будинком бабусі й своїм, тому що в будинку стареньких вона ховала блокнот із записами з минулого життя де були занотовані цілі, плани, імена людей, її враження та спогади про них. У головному будинку, де жив дядько, вона нічого не залишила через ризик що це знайдуть, тож мусила бути обережною. Але, звичайно, вона також відвідувала бабусю й дідуся, пильнуючи їхнє самопочуття, адже досі не могла зрозуміти причину їх смерті в минулому житті. Відповідно до її підрахунків, їм залишилося жити не більше восьми місяців. Дівчинка дуже хвилювалася, що може щось упустити, тому регулярно обходила весь будинок, ознайомлювалася навіть із підозрілими, на перший погляд, елементами декору й навіть спускалася до підвалу аби виявити там щось чуже та неспецифічне для дому своїх рідних стареньких.
Вона шукала інформацію навіть за препарати які були на поличках стареньких, і якщо читала якісь негативні побічні ефекти та починала демонструвати істерики тільки аби ті позбулися тих ліків. Все що приносив дядько вона прохала не приймати, а якщо вже не можна було відмовитися, то принаймні не приймати без її присутності. Це могло здатися дивним, але так Марі було спокійніше, а істерики припинялися, що тішило стареньких.

* * *

Того ранку суботи Марі з самого ранку попросила покоївку розбудити її й допомогти одягнути щось миленьке. Чому саме миленьке? Логіка в неї була така: одягнутися як лялька і вразити всіх своїм виглядом. Мабуть, вона начиталася книжок і подумала, що це працює і в реальному житті. Отож, Маріанн одягла ніжно-рожеву сукню з рюшами, білі колготки та туфельки персикового кольору. Волосся вирішила залишитися розпущеним, адже їй і так не подобалось, коли на ньому були якісь прикраси, а шпильки вона взагалі вважала справжнім покаранням.

Після того, як вона одяглася, відразу попросила водія відвезти її до бабусиного будинку. Снідати вона теж планувала там. Дядька вдома не було, і, за словами покоївки, він навіть не ночував удома, що спрощувало завдання: не потрібно було доповідати й просити дозвіл.

Вийшовши з дому, вона пройшла до воріт і сіла в машину, яка довезла її до бабусі й дідуся. Старенькі вже чекали на внучку з найсмачнішими млинцями на сніданок, адже ще вчора ввечері Маріанн замовила в улюбленої бабусі саме це. Вона обожнювала солодке, але найбільше любила бабусине фірмове як з шоколадними млинцями, які ніхто інший не міг приготувати так само смачно, хоча мама була близька до успіху.

Рудоволосе диво сиділо на кухні снідаючи, і з нетерпінням чекала моменту, коли прийдуть до неї друзі. Вона відчувала справжнє хвилювання. Але чи вони були для її справжніми друзями? Чи, можливо, це лише частина швидкого продуманого плану? Навіть сама Марі цього вже не розуміла.

Після смачного сніданку вона пішла до своєї кімнати. То полежала на ліжку, то сідала за стіл перечитуючи записи в блокноті, а іноді щось туди дописувала. Так минуло близько півтори години. Коли вона почула голос бабусі, яка її кликала, годинник показав 10:23. Маріанн посміхнулася собі, зістрибнула з ліжка й побігла до вхідних дверей. Перед тим вона подивилася в дзеркало в кімнаті, щоб переконатися, що одяг не сильно пом'явся.

Біля дверей стояли троє її друзів, до яких Марі радісно побігла. Ті теж широко усміхнулися, а Акіра навіть почав махати руками, чекаючи, поки дівчинка добіжить. Привітавшись із кожним, вона показала, де роззутися й що куди можна покласти, а потім повела їх углиб будинку до своєї кімнати.

Кімната була облаштована дуже просто: м'яке ліжко, шафа з дзеркалом, стіл зі стільцем, велике вікно яке освітлювало приміщення вдень, кілька полиць на стінах і улюблений м'який килимок. Жодних іграшок, окрім чорного кролика, якого дівчинка носила з собою.

Марі залізла на ліжко, а її довге розпущене волосся розсипалося, займаючи багато місця, тому трішки довелося зачекати поки вона всядеться та поправить його. Але вона швидко зібрала його руки й перекинула вперед. Потім запропонувала сісти поряд. Хоча за правилами ввічливості гості мали сісти першими, але всі були дітьми, тому вона не зважала на цей свій промах.

Юмі сіла зліва від Маріанн, Акіра – справа, а Ейджи вмостився навпроти, утворивши щось схоже на коло.

— Давненько ми з тобою не бачилися, Маріанн! Ти виглядаєш набагато краще, ніж під час нашої першої зустрічі! Це дуже тішить! — усміхаючись, сказала найстарша серед дітей, навіть погладивши рудоволосу по голові.
— Так, мені вже краще. Дякую за турботу, сестричко Юмі, — із взаємною усмішкою відповіла Марі, окинувши поглядом усіх трьох і подарувавши їм свою сяючу усмішку. Потім вона продовжила — Як справи у тітоньки Сайорі?
— З мамою все город. Як завжди, працює без зупину. До речі, вона попросила передати тобі вітання. Ще сказала, що чекає тебе в гостях. Ти їй дуже сподобалась.
— Як мило! Ваша мама справді ангел! Вона мені дуже також подобається. Передай їй і від мене великий привіт! Тільки не забудь, я перевірю! — жартівливо заявила Марі, потім перевела погляд на двох хлопців, вирішивши, що настав час і приділила їм трохи уваги. – А ти як Ейджи? Ми з тобою справді давно не бачилися.
— Так, давно, — відповів хлопець спочатку тільки це, але Акіра тихенько штовхнув його ліктем у бік, і той наче запустив двигуна — А, ну, нормально живу. Акі, напевно, вже багато тобі розказував. Ви ж у школі, здається, часто спілкуєтесь.
— Ну, не знаю, чи це можна назвати «багато». Він тебе міг згадати лише тоді, коли я слухала, який ти хороший і розуміючий друг. А так, по суті, говорили про навчання чи про якісь штуки, які я й досі не впевнена, що зрозуміла правильно.
— Які ще штуки? Чого ти там дівчину навчаєш? – Зиркнула на молодшого брата Юмі.
— Е? Та нічого такого. Просто пояснював їй правила футболу, бо вона запитувала про один прийом, який я виконав на уроках фізкультури. А ще трохи поговорили про основи мотоциклів. Нічого поганого я їй не казав. – Почав виправдовуватися світловолосий хлопчик.
— Акіра, дівчатам таке не цікаво, — майже почала дорікати старша сестра своєму молодшому братові, але Маріанн різко заплескала в долоні.
— Не знаю, мені було цікаво слухати! Хоча й не все зрозуміло з першого разу. Але Акіра, ти обіцяв потім усе показати на малюнках. Я досі чекаю!
— А, ну… У школі, якщо на великій перерві, хочеш, на тижні все поясню, — сказав хлопець, хоч і трохи соромлячись, але його очі явно засяяли.
— Домовились!
— Господи, вам справді по 7 років? — здивовано дивилася Юмі на блондина й рудоволосу дівчинку, не вірячи тому, що чує і бачить. — Дівчат традиційно цікавлять квіточки, малюнки, косметика. А хлопців — пісочниці, м'ячі й карткові ігри. А ви удвох книги та мотоцикли обговорюєте. Малолітні генії, чи що?
— Інколи ви двоє дійсно виділяєтеся. Теми обираєте зовсім не за віком, — прокоментував і Ейджи, підтримуючи позицію Юмі.
— Та годі вам. Марі ж сказала, їй цікаво. Отже, все нормально.
— Не за віком теми? Ну... Кожен говорить про те, що йому цікаво. Я, наприклад, люблю книги. І часто розповідаю про них Акірі. А йому подобається механіка. Це абсолютно нормально, — знизала плечима Маріанн, висловлюючи свою думку. Юмі зітхнула й розуміюче кивнула.