Розділ 4. Його очима

Дитя — це таємниця, яку часом дуже важко розгадати.

Того дня було дуже спекотно навіть увечері. Стояла нестерпна духота, і єдине бажання майже кожного — пірнути у крижану воду і там заснути, очікуючи кінця літа.

Двоє хлопців, блондин і брюнет, майже весь день провели в бібліотеці, наздоганяючи шкільну програму і допомагаючи один одному у навчанні. Закінчивши, вони попрямували на відкритий майданчик. Поки один грав із м'ячем разом з іншими дітьми, інший сидів на лаві на краю майданчика, читав книгу і крадькома спостерігав за хлопчаками, що бігали туди-сюди. Чому він не грав із ними? Просто не любив. Хлопець мав слабкий зір і постійно носив окуляри, що значно ускладнювало його життя. Ігри з м'ячем для нього були досить небезпечні. Ті, хто змушений носити цей аксесуар щодня, добре зрозуміють його.

Коли всі вже нагулялись, настав час повертатися додому. Але цього разу вони вирішили піти не коротким звичним шляхом, а через новий район, де було багато новобудов і гарних місць. Так би мовити, вирішили оглянути місцевість.

Хлопець зі світлим волоссям крокував попереду, щось палко розповідаючи чорнявому другу, який відставав на півкроку. Раптом блондин різко зупинився і почав прислухатися. Друг теж зупинився, але спершу нічого не зрозумів.

— Ти теж чуєш Ей? — запитав блондин, оглядаючись навколо і намагаючись зрозуміти напрямок звуку, який його непокоїв.

— Чую що? — відповів той питанням на питання, не второпаючи, про що йдеться.

— Плач! Хтось плаче! — вигукнув блондин.

— А нам до цього яке діло? Ну, ридає людина. Що нам з того? Ходімо додому, це не наша проблема, — знизав плечима хлопець в окулярах, схопивши друга за руку і потягнувши в потрібному їм напрямку.

— Не будь занудою. Може, комусь потрібна допомога.

— Та хай страждає. Ходімо Кіро!

— Хочеш — іди, а я перевірю. Раптом справді потрібна допомога.

Блондин вирвався з не надто міцного захвату друга, потім кинувся в бік, звідки лунав плач. Швидко знайшов потрібне місце, адже вона сиділа посеред майданчика, не намагаючись сховатися від сторонніх очей.

Плакала дівчинка. Дивна дівчинка. У неї було довге червоне волосся, яке, коли вона сиділа, торкалося землі, розпливаючись навколо, немов фарба. Такого хлопець ще ніколи не бачив. Точніше, бачив у старших людей, але тут — зовсім маленька дівчинка, а вже така яскрава.

Він хотів підійти, але його знову зупинив друг, міцніше схопивши за руку.

— Акіра, не треба. Ми її не знаємо. Раптом вона шахрайка? Або з кимось разом працює?

— Вона? Не схоже.

— Хитра маленька актриса. Підійдеш, а з-за рогу одразу хтось вийде й забере все, що у нас є.

— А що він у нас забере? Книжки й зошити? Чи, може, ручку або олівець? У нас нічого немає.

— Все одно…

— Ти нормальний? Вона плаче, їй явно боляче. Я підійду.

— Не смій!

— Якщо боїшся — йди додому. Я розберуся.

Блондин рішуче підійшов до дівчинки з червоним волоссям, хоч і обережно, щоб не налякати її. Простягнувши руку, він легенько торкнувся її плеча. Дівчинка здригнулася від несподіванки, підстрибнула на місці, а потім швидко відсунулася, не звертаючи уваги на пил і бруд, та ще й боляче вдарилася головою об металеву трубу гойдалки.

— Вибач… Ми не думали, що ти так злякаєшся, — мовив хлопець зі світлим волоссям, поспіхом нахилившись до дівчинки, щоб оглянути її голову там, де вона вдарилась. Помацавши місце удару й переконавшись, що серйозної травми немає, він із полегшенням відступив. — Ти так голосно плакала, я подумав, що ти поранилась…

Другий хлопчик, який тримався на відстані, трохи сміливіше наблизився, спостерігаючи за ситуацією. І відчувши, що його втручання потрібне, негайно спитав:

— Де твої батьки? Чому ти тут сама? І хто тебе привів?

Почувши слово «батьки», дівчинка знову почала ридати, ще більше засмутивши обох хлопців. Блондин панікував, погладжуючи її по плечу, а потім звернувся до друга:

— Ейджи, що робитимемо? Може, заберемо її додому і покажемо моїй мамі? Вона медсестра — знатиме, що робити.

— Так, мабуть, це найкраще рішення, але… що, як її шукатимуть? Ми навіть не знаємо її імені.

— Мами… у мене нема… І тата теж… У мене нікого нема… — прошепотіла дівчинка, вчепившись у хлопця, що був поруч.

Почувши ці слова, обидва хлопці мовчки завмерли, вражені, й лише тепер помітили її одяг — усе було чорне. Вони переглянулись, і, хоч і розгублено, але ухвалили рішення: забрати дівчинку додому до блондина.

* * *

Після того як вони привели її додому, дівчинка трохи заспокоїлась і вперше назвала своє ім’я. Виявилось, що її звуть Маріанн. Господиня дому — мати світловолосого хлопчика, — прийняла її на ніч, а Ейджи вирушив до себе додому.

Маленький Акіра, відчуваючи якусь незрозумілу відповідальність за дівчинку яку привів до себе, був сповнений рішучості залишитися біля дверей її кімнати на всю ніч. До нього підійшла мама, тихо присіла поруч і м'яко запитала: