Розділ 2. Нові обличчя

"Якщо тобі зробили боляче – то дай відповідь. Але словом, гострим як ніж. Людині буде боляче, але вона не зможе довести, що ти їй нашкодила..."

Маріанн прокинулася з першими променями сонця. Відкривши свої зелені очі, перше, що вона побачила – це біла стеля з люстрою, абсолютно незнайомою їй. А повернувши голову ліворуч, вона помітила коричневі двері зі скляними вставками, яких теж не було в жодній частині будинку, де вона жила. З правого боку над ліжком, де вона лежала, було невеличке вікно, все ще затягнуте шторами. На стінах висіли картини, роздруковані фотографії які були прикріплені до мотузки. Ще в кімнаті стояв невеликий стіл зі стільцем і нічною лампою, маленька шафа й полиця на стіні. Більше нічого. Було скромно, але мило. Маріанн це подобалося, хоча вона могла б заявити про надмірну скромність кімнати, оскільки з самого народження жила в розкоші. Дівчинка сіла на ліжку і легенько потягнувшись, вирішила знову пригадати, а точніше зрозуміти й остаточно прийняти кілька речей:

По-перше: Питання з переродженням і житлом. Вона дійсно якимось чином повернулася в часі до моменту, коли все пішло шкереберть і вона потрапила до дядька. Це означало, що поки в минулому житті вона не боролася за право жити де хоче, адже не знала, що за людина цей Коукей, тепер їй доведеться наполягати на тому, щоб потрапити до дідуся з бабусею, або краще відразу до дитячого будинку на випадок, якщо нічого не вийде.

По-друге: Нові обличчя. Вона ВЖЕ зустріла людей, яких ніколи раніше навіть на вулиці не зустрічала, а про розмови чи дружбу взагалі не йшлося. А це, на її особисту думку, був добрий знак, оскільки у крайнощах у неї буде куди втекти або від початку на кого будувати свої плани. Головне – ці зв’язки не втратити й прикидатися маленьким невинним янголятком, щоб її любили.

По-третє: Питання інформації та знань. Оскільки вона знову стала 6-річною дитиною, багато речей, які вона знає, доведеться приховувати й грати дурну дівчинку на свій вік. Тобто вирішувати рівень математики, який вчать вже в середній школі, або читати складні твори їй на очах у людей суворо заборонено. Хоча, знаючи саму себе, для Маріанн це буде нездійсненною місією. Адже вона надто часто діє за звичкою.

По-четверте – Питання фінансів. Де дістати гроші, місце, куди їх можна буде сховати, щоб не спалитися, і головне: як і де їх витрачати так, щоб ніхто не поставив зайвого питання. Адже погодьтеся, якщо шестирічна дитина прийде до супермаркету без дорослого і захоче щось купити, одразу виникає питання: а де мама, чи не вкрала дитина гроші в когось тощо.

По-п'яте – Дядько. Як поводитися, щоб він її не чіпав. Марі пам'ятала моменти, коли й за що вона отримувала на горіхи. Тому хоч було на що будувати свої теорії захисту. Будь-яке слово дівчинки могло стати ключовим, і ляпас вже летів у бік щоки. Тому висновок був у неї такий: перед дядьком прикидатися повністю німою, на нього надто часто не дивитися, якщо потрапить на очі – тільки посміхатися, якщо щось дає – брати й дякувати як за Божий дар (в голові ж можна проклинати як душі завгодно), поки не спитає сам – нічого не розповідати, а головне – не ставити питань.

Шостий пункт: Свої люди. У домі їй потрібен хтось, хто буде її вухами й очима. Докладати все їй, а не дядькові. Грошима явно володіла не вона, тому довіру працівників потрібно було якось іншим чином завоювати. Це питання вона вже вирішила продумати крок за кроком, коли потрапить до пекельного дому.

Ще як окремий пункт поза списком вона вирішила записати спогади, коли буде у бабусі, адже боялася, що з часом ті просто почнуть зникати з її голови. Або ж коли вона почне діяти, майбутнє почне змінюватися, набуваючи інших барв.

Обміркувавши все це, Маріанн вирішила пройтися по кімнаті, де провела ніч, і оглянутися. Вона злізла з ліжка і перш за все підійшла до столу, залізла на стілець. Увімкнувши настільну лампу, що стояла в кутку стола, оглянула поверхню меблів. Там акуратно лежали різні зошити, книги й інше. Марі потягнулася до одного із зошитів і прочитала ім'я.

— Юміка Сатоші... Це, здається, ім'я тієї дівчинки... Гарний почерк, — промовила вона при собі ім'я, ніби нагадуючи, а хвалити почерк — було її звичкою з минулого.

Переглянувши все, що тільки лежало на столі, вона злізла зі стільця і перейшла до фотографій на стіні. Там були всілякі знімки. Десь була тільки власниця кімнати, але були й фото з іншими людьми. Один знімок привернув увагу Марі більше за інших. На ньому були якраз сама Юмі та її молодший брат, який, здається, називався здається Акіра, але Маріанн точно забула. Було ще фото, де був хлопчик в окулярах, але його ім'я Марі й зовсім пригадати не могла, навіть припущень не мала.

Рудоволоса дівчинка не помітила, як уже зняла фотографію брата й сестри з мотузочки, де та висіла за допомогою прищіпки, і тримала її в руках. А ще вона так заглибилася в розгляд цього знімка, що знову пропустила момент, коли до неї підійшли.

— Тобі так подобається цей знімок? — пролунав жіночий голос зі спини. Марі від різкого звуку злякалася й навіть підскочила на місці, перш ніж озирнутися.

— П... Перепрошую. Я... Не помітила, як зняла... Повішу назад! — виправдовуючись, подивилася на дорослу жінку дівчинка, потім потягнулася до мотузки. Мама дітей ласкаво усміхнулася й простягнула руку до голови дівчинки, погладивши її.

— Сьогодні ти набагато радісніша, ніж учора, це дуже добре. Діти хвилювалися за тебе. А Акіра взагалі пів ночі просидів під дверима, боячись, що ти заплачеш, якщо прокинешся посеред ночі від усвідомлення того, що знаходишся в чужому тобі місці.

— Він хороший, — усміхнулася Марі, повісивши фотографію на місце. Як дитина, вона хотіла плакати, дивлячись на маму Юмі та Кіри, але доросла душа, замкнена в тілі маленької дитини, давно прийняла смерть батьків, тому біль поступово відступала разом із бажанням пролити чергову порцію гірких сліз. — Сподіваюся, пані не сварила його за таке.

— Ха-ха. Яка ж ти добра душа. Не хвилюйся. Я не сварила сина. Все ж таки нічого поганого він не зробив.