Епілог

Ми сиділи на лавці в парку на одному з пагорбів, звідки було видно все місто, посипане вогнями. Адріан простяг мені паперову склянку з чимось гарячим.

— Какао. — сказав він. — Не питай, де я його дістав.

Посміхнулася і зробила ковток. Густий шоколадний смак розлився язиком, і я відчула, як усередині стало тепліше. За спиною гуло місто, але тут, нагорі, було тихо.

— Як ти почуваєшся? — спитав Адріан, дивлячись у далечінь.

Замислилась. Як можна описати відчуття, коли ти буквально врятував рік? Коли боролася з сутністю темряви й вмовила час йти далі?

— Втомлена, але жива. — нарешті кивнула. — А ти?

— Аналогічно. — він хмикнув, а потім додав. — Втім, для людини, яка провела останні години, розмахуючи крижаними шпильками, почуваюся непогано.

Я примружилася.

— До речі, чому ти не створював портали, як Морок? Адже це дуже спростило б завдання. — він на мить замовк, крутячи келих в руках.

— Бо моя магія не така, як у нього. — тихо відповів. — І я не міг тобою ризикувати.  — насупилась на таке, бо нічого про це мені не розказували.

— Що ти маєш на увазі? — англієць зробив глибокий вдих.

— Пам'ятаєш, я говорив про пару Діда Мороза та людську дівчину? — киваю, не розуміючи, до чого це. — Коли вони шукали спосіб знайти рік, Оленці, тепер уже дружині Діда Мороза, передалася частинка його магії. Вона була носієм крижаного гена… і її тіло не витримало.

Він зробив паузу, і його голос став глибшим.

— Спочатку це просто холодні пальці. Потім вона перестала відчувати тепло, її шкіра стала блідіша, а дихання – тонше. Дід Мороз помітив це надто пізно. У момент, коли він спробував зігріти її, навпаки, передав їй ще більше холоду. Її серце почало замерзати. Він тримав її в обіймах, але її очі вже покривалися інієм, а шкіра нагадувала крижану кірку.

Я ковтнула. У грудях стиснулося від однієї думки.

— Який жах… Але ж вона вижила. — відповідаю ствердно, адже пам'ятаю, що Адріан згадував вагітність цієї дівчини.

— Так, вона жива. Повернула своєму коханому магію ще через один контакт – тільки цього разу наповнений іншим почуттям. У той момент, коли її серце майже повністю замерзло, він не намагався зігріти її силою, а просто… віддав усе своє тепло. Кохання перемогло холод, і частинка магії повернулася назад до нього.

Чоловік зробив коротку паузу, а потім тихо додав:

— Я боявся, що щось подібне може статися з тобою. Тож не міг ризикувати й намагався не магічити поряд. — відчула, як по спині пробіг холодок.

— Ти… боявся, що те саме станеться зі мною? — прошепотіла. Він кивнув головою, не відриваючи погляду від нічного неба.

— Я не міг дозволити, щоб моя магія випадково заморозила тебе, якби я використав її надто недбало. Особливо, якби ми пройшли через мої портали. Вони створені із чистого холоду. Я не знав, чи ти це витримаєш.

У повітрі повисла тиша. Я дивилася на нього й раптом зрозуміла – він боявся не лише за мене. Він боявся втратити мене. І ця думка зігріла сильніше, ніж какао. Зробила ковток, відчуваючи, як між нами росте якесь нове, невловиме розуміння. Тиша тривала ще кілька хвилин. Я дивилася на місто, на сніг, що повільно кружляв у повітрі. А потім спитала:

— Це все? — він насупився.

— У сенсі?

— Ну… тепер я маю поїхати в готель? — знизала плечима. Адріан повільно повернув голову в мій бік, його очі раптом стали дуже серйозними.

— А ти… хочеш поїхати? — на це не відповіла одразу. Десь далеко прогримів феєрверк, освітлюючи його обличчя м'яким світлом.

— Я не знаю. — відповіла чесно. — А ти?

Англієць посміхнувся, але в його усмішці не було глузування. Він присунувся ближче, так що між нами майже не залишилося відстані.

— Я думаю… що ти ще не бачила всіх новорічних чудес, тому побудь подовше, будь ласка. — тихо сказав він.

І перш ніж я встигла щось сказати, його губи м'яко торкнулися моїх. Теплий. Незважаючи на всю його магію, незважаючи на холод, яким він керував, він був теплим. Я заплющила очі й посміхнулася в поцілунок.

— З Новим роком, Варя.

— З Новим роком, Адріане.

Сніг тихо продовжував кружляти над містом, осідаючи м'яким покривалом на вулицях, на дахах будинків, на наших плечах. У цей момент я раптом зрозуміла: навіть найстрашніші бурі можуть привести нас туди, де на нас чекає найсвітліше. Так, війна у моїй країні – це рана, яку я не зможу забути. Це біль, який я понесу із собою. Але якби не вона, я не опинилася б тут. Не зустріла б Адріана, не побачила справжньої магії, не дізналася, що навіть у найнесподіваніших місцях можна знайти тепло.

Світ сповнений чудес, але ми так часто проходимо повз, не помічаючи їх. Чудеса – це не лише чарівні портали та снігові вихори. Це випадкові зустрічі. Це добрі слова. Це рука, простягнута у темряві. Це хтось, хто зігріває тебе своїм теплом, навіть якщо сам створений із холоду.

І, мабуть, найголовніше диво – це вміння їх помічати. Тому що дива трапляються завжди. А іноді… вони просто мешкають поверхом нижче.