Глава 21

— Відійди від нього. — голос Адріана звучить рівно, але в ньому чується метал.

— Що, Фазер Крістмас, хвилюєшся? — Морок робить крок назад, але в його голосі немає страху. Він насолоджується ситуацією. — Цей малюк – рік, що минає. І знаєте, що найцікавіше? Він більше не хоче йти.

Я опускаюся навколішки поруч із хлопчиком. Він тремтів, його маленькі ручки стиснуті в кулачки.

— Гей, малюку. — кажу лагідно. — Все гаразд, ми тут, щоб допомогти.

— Ні... — його голос зривається. — Я боюся. Я… я не хочу зникнути… Люди не хочуть, щоб я йшов. Вони все ще злі... Вони не змінилися...

Я відчуваю, як усередині стискається щось гаряче. Не просто магія. Це страх. Рік не може піти, бо світ не готовий його відпустити. Люди продовжують жити у минулому, зациклюючись на злі, а не на пробаченні.

Я роблю глибокий вдих. Я знаю, що робити.

— Ти не зникнеш. — говорю, дивлячись йому прямо в очі. — Ти залишишся у спогадах, у людях, які тобі вдячні. Ти зробив цей світ кращим, навіть якщо не все було легко.

— Ти брешеш… — шепоче він, а Морок сміється.

— Ні, хлопче. — беру його за руки. — Ти бачив лише погане, але давай я покажу тобі й добре.

Я заплющую очі і згадую:

Того хлопця, який у грудні підгодовував бездомних котів у моєму дворі. Бабуся, яка в'язала шкарпетки для дитячого будинку. Сім'ю, яка знайшла пса, що зник, і повернула його господареві. Дитина, яка вперше побачила сніг і сміялася, ловлячи пластівці долоньками.

Ці спогади яскраві, теплі, справжні. І вони є. Світ не складається лише зі зла. Люди можуть ненавидіти, але вони можуть любити.

Я відчуваю, як хлопчик розслаблюється.

— Бачиш? — шепочу. — Ти був потрібний. І 2025 теж буде потрібен. Час це дорога, і не можна вічно залишатися в одному місці.

Він схлипує й дивиться на мене по-новому.

— А… ти мене не обдуриш? — запитує він. Я усміхаюся.

— Ні, присягаюся. Люди зміняться. Вони вже почали. — позаду мене лунає тихий звук. Адріан посміхається.

— Знаєш. — повільно каже він. — Може, ти й маєш рацію…

У цей момент Морок вибухає люттю.

— Досить цієї вистави! — його голос стає низьким, сповненим злості. — Час мені належить! Він завжди був підвладний страху, а не дурним надіям!

Вітер піднімає сміття з вулиці, ліхтарі блимають, і ніч стає густішою.

— Варя, назад! — кричить англієць, але я вже стою, дивлячись у вічі Мороку.

— Ти не можеш контролювати час. — твердо говорю я. — Тому що час це не страх. Це надія.

Хлопчик раптом підводиться. Його тіло починає світитися, зникаючи, але з болем – з легкістю. Він усміхається до мене, а потім дивиться на Адріана.

— Дякую. — каже він. — Я… я готовий.

Час нарешті рухається вперед. Але Морок ще не програв.