Глава 20

Ми мчимося крізь розлом, а точніше кожен – на своєму транспорті. Я – на килимі-літаку, який м'яко тремтить у повітрі, а Адріан – на своїй вірній і роздратованій ступі. Вона, здається, прикро похитується, явно невдоволена тим, що ми віддали перевагу їй за конкурента.

— Сподіваюся, нас не викине десь у 1723 році. — бурчу, намагаючись утримати рівновагу. — Уяви, як би ми пояснювали селянам літучий килим.

— Скажімо, що це нова розробка від Яги. — хмикає Адріан. — «Купи два – отримай третій подарунок!»

— А третій це дракон! — констатую та Адріан захлинається від сміху.

Розлом раптом починає стискатися, і нас різко викидає у повітря. Я приземляюся на асфальт, а килим м'яко скатується піді мною. Адріан падає на сміттєвий бак. Десь далеко сигналить машина. Повітря пахне містом – не казковим, а справжнісіньким, з легким присмаком вихлопних газів та кави.

— Oh, dear... — простогнав англієць, насилу вибираючись зі сміттєвого бака. — Сподіваюся, це був портал у правильне місце, а не просто «безкоштовна дегустація реальності».

Я важко підводжуся та оглядаюся. Навколо нічне місто. Високі будівлі, вікна, що сяють жовтим світлом, люди на вулицях, яким абсолютно начхати, що тільки-но дві людини вивалилися з нізвідки.

— Ми вдома. — видихаю я.

— Залишилося розібратися, де Морок. — відповідає чоловік, обтрушуючи плащ. — Відчуваю його магію… Він тут.

І в цей момент лунає гучний дитячий плач. Ми завмираємо. Десь за рогом хтось кричить і плаче. Я кидаюся туди першою, і серце в грудях стискається, коли бачу маленького хлопчика років чотирьох. Він у піжамі, зляканий, сидить на холодному бетоні, а перед ним стоїть темна постать.

Морок.

— Ах, ось і ви. — він посміхається, не повертаючись. — Як вдало, що ви прийшли подивитися.

Я відчуваю, як кров холоне у жилах. Це і є 2024 рік.

Візуалізація 2024: