Глава 17

Я знову втрачаю свідомість, але цього разу не від удару. Просто світ довкола розмивається, і я відчуваю, як мене підхоплює чийсь голос.

— Варя! Варя, щоб тебе! — злий голос, сповнений занепокоєння, змушує мене отямитися. Я розплющую очі та бачу Адріана. Він нависає наді мною, його обличчя перекошене від злості та полегшення одночасно. — Що ти твориш, га?! Ти хоч розумієш, як мені довелося тебе шукати? — він трясе мене за плечі, але одразу ж притискає до себе в сильних обіймах.

Я тільки моргаю, намагаючись переварити подію.

— Ти... як мене знайшов? — нарешті питаю.

Він важко видихає та дістає з кишені невеликий клубок ниток, що світяться слабким блакитним світлом.

— У ступі залишалася дрібниця від Яги. Клубок, який показує шлях до того, кого шукаєш. Ти уявляєш, як я бісився, коли він закрутився так, що я ледве сам у портал не впав?!

— Виходить, ти... переймався? — повільно питаю, хитро підводячи брови.

— Я? Та ну тебе! — огризається він, але вуха червоніють. — Тримайся поряд. Наступного разу, якщо ти знову стрибнеш у портал, я тебе прив'яжу!

— Яка турбота. — посміхаюся й закатую очі, але, чесно кажучи – приємно.

— Що ти дізналася? — Він різко змінює тему, його погляд знову стає серйозним.

Я розповідаю йому про Зберігача лісу та його слова. Про те, що люди повинні очистити своє серце, щоб рік міг піти. Коли закінчую, він замислюється.

— Отже, все зав'язане на людях? Чудово. Це не просто битва з Мороком, це... щось глобальне.

— І що нам робити? — дивлюсь на нього в очікуванні.

— Для початку вибиратися звідси. А потім... розбиратимемося, як змусити людство вибачитися. Чорт, це навіть складніше, ніж бій із тінями.

Я сміюся, але знаю, що він має рацію. Ця місія не просто врятувати час, а змусити його знову текти. І це буде не так просто.