Глава 16

Розплющую очі, відчуваю під собою щось м'яке, але водночас холодне. Відчуття дивне, ніби я впала в кучугуру, але довкола не сніг. Я повільно підводжуся, озираючись. Ліс. Не звичайний, а величний, стародавній, у якому повітря здається густим, сповнене силою.

А переді мною стоїть олень. Й не просто олень — його роги переплетені ліанами світяться золотим сяйвом, а з боків мерехтять руни. Він дивиться на мене з мудрістю, від якої пробігає тремтіння.

— Ти довго йшла, дитино. — голос звучить у голові, і я здригаюся.

— Ага, можна сказати, нелегкими шляхами... — пробурмотіла, згадуючи гігантських грибів і кота. — Де я?

— У серці лісу. Там, де стираються межі між світами. І ти прийшла невипадково.

— Мені потрібно допомогти 2024 року. Він... хворий. — видихаю ніби не по свої волі, ще не до кінця вірячи в те, що відбувається.

Олень киває.

— Він хворий не сам собою. Хвороба породжена світом людей. Рік не може рухатися вперед, тому що надто багато злості нагромадилося між людьми. Дисбаланс. Час не здатний текти, коли серце людства отруєне.

— То що мені робити? — питаю, відчуваючи, як усередині починає зростати тривога.

— Ти маєш нагадати людям, що в їх силах змінити це. Вибачитись за все зло, що діялося у світі у році, що минає. Час очиститься, якщо люди визнають помилки та знайдуть у собі іскру добра.

— Як це мені зробити? — відчуваю, що це звучить безнадійно. — Як я можу вибачитись за всіх?

Олень підходить ближче та опускає голову, дивлячись прямо в мої очі.

— Знайди того, хто зможе почути. Все почнеться з одного серця.