Глава 15

Я плетусь за грибом, бо... а куди ще подітися? Вибирати між гігантським котом, мишею і грибом, що говорить – перспектива так собі. Він приводить мене до печери, де зібралося кілька таких самих грибів, але з різними кольорами шапочок. Один із них, з жовтим верхом і наростами на ніжці, підходить ближче й заглядає мені у вічі.

— Ти шукаєш щось важливе. Ми можемо направити.

— Ага, ще скажіть, що я маю витягнути щасливий білет... — намагаюся посміхнутися, але на мене звалюється куряче яйце. Ні, серйозно. Звичайнісіньке, коричневе. Воно котиться прямо до жовтого гриба, застрибує в його наріст і починає крутитися, немов смажиться на сковорідці. Я завмираю.

— Що... за... чортівня? — питаю пошепки.

— Терпіння. — відказує гриб.

Яйце раптово вискакує з гнізда, розбивається об камінь, і звідти падає тонкий папірець. На ній одне слово: «Кличу».

Поки я намагаюся усвідомити, що тут взагалі відбувається, папірець починає танути та перетворюється на тонкий зелений туман, який розтікається і вказує напрямок до темного тунелю.

— О, класика! — вигукую, скидаючи руки. — Як у старій рекламі: “І куди мені йти? Де мої гроші?”

Гриби переглядаються.

— Що ж. — ніби знизує плечима червоний гриб. — Ми не знаємо, що таке «реклама» та «гроші», але ти маєш слідувати за цим світлом.

І, звичайно, моє тіло вже вирішує за мене. Я зриваюся з місця і біжу вниз, бо дивна частина мене знає – саме там знайду щось важливе. Каміння слизьке, але я мчу, як ненормальна, поки не вислизаю прямо на водяного коня.

— Я вже навіть не дивуюся... — встигаю пробурмотіти, перш ніж він мчить уперед, а я хапаюся за його гриву. Ми скачемо по воді, залишаючи за собою тонку лінію зеленого світла, поки в кінці тунелю не бачу величезний водоспад.

— Стоп! Стоп! Стоп! — кричу, та кінь навіть вухом не веде.

І ми падаємо вниз.

Останнє, що я відчуваю – удар об воду і... темрява.