Глава 14

Вартувало мені піти всередину, як все пішло не, так. Я чекала, що опинюся там же, де й він, але натомість щось смикнуло мене вбік, ніби портал раптово дав збій. В очах промайнув темний простір, і мене закрутило в хаотичному вирі. Все довкола стискалося, розмивалося, тяглося в різні боки. Я почувала себе білизною у пральній машині.

— Ох, тільки не це! — спробувала закричати, але голос потонув у порожнечі.
Морок майнув попереду, але перш ніж я змогла до нього дотягтися, він зник, а я помчала вниз, ніби хтось відкрив пастку під ногами. Простір розсипався на частини, переді мною розкрився тунель, що світився, усипаний сходами, а потім мене просто викинуло з нізвідки.

— Мяу. — пролунало прямо переді мною.

Я підводжу голову і завмираю. Переді мною стоїть гігантський чорний кіт із білими лапами-подушечками. Він більше за мене втричі. Поруч сидить миша, що зростом з дитину. Вони мовчки дивляться на мене.

— О, мамо... — тільки й видавлюю я, відповзаючи назад.

— Не бійся, вони охоронці, — лунає голос збоку.

Повертаю голову та бачу... гриб. Гігантський, з червоною шапочкою в білий горошок та милим, але явно багатозначним обличчям.

— Ага, тепер я точно дахом поїхала... — бурмочу, хапаюсь за голову. — Мене трахнуло магією, я в комі, і зараз якийсь український рекламний голос за кадром скаже: «А може, то любов?»

Гриб хитає головою й стрибає на одній ніжці, наче робить крок уперед.

— Ходімо. Ти шукаєш відповіді. Ми допоможемо.

Візуалізація Гриба: