Глава 8

— Який вразливий. — хмикнула я про себе, бачачи, як вовк відтягує кота. — Шановні лиходії. А скажіть мені, будь ласка, яка черта в один одному ви вважаєте найгіршою?

Парочка застигла, немов обухом по голові прикладені, але я не дала їм подумати й смикнула словами того, хто як я вважала був страшніше.

— Кощій Безсмертний, як вважаєте? — з жінкою, хоч і казковою, я ще якось домовлюсь, але можу й відхопити, так само по-жіночому. А ось скелет хоч і негативний персонаж, але чоловік.

— Та вона пиляє мене з ночі до ранку! У неї навіть пила затупилась! А вона все продовжує на мені тренуватися, каже що хоче бути готовою, щоб уловити чи то дитинку, чи то домовичку. Але мені це за що?! Я Кощій! Я страшний і могутній, а мене пиляє баба з кризою середнього віку! — так, у всіх світах дівчата однакові, тільки лиходійські схоже прийняли заводські налаштування буквально. Треба ж додуматися, пиляти живцем свого чоловіка. Хоча можна вважати його живим?

— Та що ти мелеш злодіюка Кощіївська! А сам? Скільки разів я говорила, не розкидай кістки по хаті? А ти? Ну хоч раз би мене послухав! Так-ні! Ми страшні та могутні, та тільки прибирати за собою не навчилися! — ну, тут у принципі теж все зрозумілий, тихо посміюючись до мене, підійшов Адріан:

— Ти їх помирити хочеш, чи до кінця посварити? — чарівна усмішка була йому відповіддю.

— Дивись і вчися, крижинка. — зібравши нову купу снігу, зліпила сніжку і запустила в знову бурхливу парочку. — Агов, лиходії, я не закінчила. А як ви зрозуміли, що покохали одне одного? Як ваша історія загалом звучить?

— Та якось, працювали разом. Ех… — бабця махнула рукою, відвертаючись від свого ненаглядного.

— А вона вся така страшна і жахлива. — задумливо каже безсмертний струшуючи з броні сніг. — Пам'ятаю, намагається вона домовичка Кузю наздогнати, а я дивлюся і бачу як ця стара карга лається на нього. Тоді я хотів вкрасти її до себе в замок не менше ніж вона хлопчисько. Що, в принципі, і зробив.

— Я страшна? Жахлива? — на обличчі Яги глибокий подив і шок, я вже готую новий сніжок, як мене зупиняє рука сусіда. — Ти років 50 мені таких компліментів не робив.

Бабця схлипує та обіймає свою мітлу просто як наївна дівчинка. Та й чоловік її злегка тушкується, так немов п'ятикласник в коханні зізнається.

— А ти слухала? Ти ж весь час зайнята, то з Гориничем у чорта на рогах рубайтесь у дурака на алкоголь. При чому я потім не знаю в кого з вас вогненну воду забирати, щоб чорти до себе не потягли. А твої польоти лісом? Виглядуєш дітей, що заблукали. А що я? Я вдома чекаю! Тобі весь час ніколи, навіть коли говорю, що ти сама злодійська з казкових, кажеш «зараз ось того зловлю, з'їм і буду». — стільки досади чується в його голосі, що я навіть упускаю весь абсурд слів.

— Ти так вважаєш? Що я сама злодійська?

— І найгірша. І що суп твій, поганковий, найогидніший, теж.

— Але ж як… Коща… я теж думаю, що ти гидкий, такий поганий. Ненавиджу тебе! — вона притискає мітлу до себе так міцно, що та вже починає смикатися, мов повітря їй не вистачає.

— І я тебе ненавиджу, моя бабко. — їхній поцілунок ми з мітлою пропустили. Мітла нарешті здобула свободу, а я з відвислою щелепою повернулася до англійця.

— Це що? Примирення?