Глава 7

Приземлялася стара весело, не зрозумій звідки з'явилася килимова червона доріжка, що розселилася прямо як посадкова смуга. Мітла була відпущена, і зухвало підлетівши до нас почала хльостати прутами кота в окулярах так, що то рвонув і заліз по штанині до чоловіка кричачи паралельно:

— Андрійко! Вбивають! — і голос у кота був такий жалібний, що так і захотілося почухати за вушком. Але коли потяглася, то мало не отримала кігтями по долоні.

— Ах ти, купа вовни! — заволала бабуся в ступі кружля навколо Адріана. — Та як ти міг! Як ти привів людину? А якщо вона застрягне?!

— Та-к, Ягусю. Вона сама за мною уплуталася. Я тут не до чого! Марфою присягаюся! — русалка зверху крякнула і так скривджено:

— Я на тебе Чернаву нацькую! — а потім в один довгий стрибок булькнула в море на березі якого ми й були.

— Кит! — «Ми думали, що це дно, але знизу постукали.» Це те, що можна сказати про голос, що роздав з боку дуба, що гуркотить немов із пекла.

— Кощіюшка. — незрозуміло чому зрадів кіт учений, а я обернулася на того, хто говорив.

Ви коли-небудь бачили мертвих воїнів? Так ось на лиходії фольклорному були шкіра та кістки, з обладунками, сивим волоссям з бородою і палким білим полум'ям в очах. В руках у нього був меч і роги антилопи, яка скакала на місці, намагаючись вирватися з хватки, а з її копит сипалися золоті монети.

— О, це вже індійський фольклор. Шановний, а навіщо вам Золота антилопа? — з істеричним смішком уточнила я.

— Та-к, 40 розбійників, нещодавно проникли до мене. Усе нажите не чесною працею викрали. Ось, грабую. Треба мені над чимось чахнути. — розвів руками скелет мало не зробивши вовку, що стояв позаду новий зачісон.

— Сірий! — промуркотіли поряд і за мить вовк уже стояв з нами.

— Ти! — прошипіла немов фурія бабка, і ось уже два лиходії стоять під деревом. Один махає мечем, а друга намагається відходити першого мітлою. І ось не було там жодної жорстокості. Вони хоч і нападали один на одного, але Яга, ніби спеціально розпушила своє сиве волосся і стягнула губи качечкою. А Безсмертний хоч і махає страшною зброєю, але не чіпає крикливу. — Ти що тут робиш? Ірод окаянний! Життя мені зламав!

— Вгамуйся стара! Мене вовк покликав! Ай! — у серцях брязнув він і випустив тварину з руки. — Та годі, злодійко.

— Колишні? — уточнила я спокійно у хлопців.

— Розлучаються. — сумно зітхнув кіт і навіть опустив лапу на чоло.

— Любов зла. — зітхнула я і попросила. — А у вас більше снігу не знайдеться?

— А тобі навіщо? — здивувався Сірий, чомусь тепер він сприймався спокійніше, ніж у перші хвилини. Може через концерт представлений хворою фантазією.

— Помирити хочу. — на мене здивовано покосилися три пари очей. Але сусід так само мовчки повів пальцями й на мене впав насип снігу збиваючи з ніг. — А це обов’язково було робити?

— Вибач, не втримався. — спускаючи кота з рук, чоловік допомагає мені встати і я загрібаю в долоню жменьку снігу, розпорошуючи його на нього.

До подиву на його обличчі додається бешкетна посмішка, але кидка у відповідь не слідує. Схоже, розуміє, що заслужив. Але я не забуваю про задумане, загрібаю сніг і ліплю сніжку.

А потім прицілююся в бушуючу парочку і мій снаряд потрапляє прямо в мітлу Баби Яги.

— Божечки-кошечки ... — белькоче поруч рудий і непритомніє.

Візуалізація Кощія: