Глава 6

Я не встигла закричати, як тут же впала в щось м'яке, холодне й мокре. До цього я навіть не звертала уваги на те, що після купання під кригою опинилась тут абсолютно сухою. Це здавалося дивним, але куди більше мене турбували балакучі тварини. Хоча, якщо я померла, то чому б і не бути мокрою, як привид утопленика?

— Ціла? — почувся десь поруч невиразно знайомий голос. Точно, це був той самий голос, який кликав мене повертатися, коли я провалилася. — Можеш вилізти?

Здогадуючись, кому належить голос, я почала руками розкопувати сніг, у який приземлилася. Так, це була величезна кучугура, ніби тільки-но випавшого снігу.

«Все чудеса та чудеса», — хмикнула я подумки й, нарешті вибравшись із заметів, зручніше вмостилася, щоб роздивитися, хто ж мені допомагає.

Переді мною стояв брат Даяни — Адріан. Він схрестив руки на грудях і дивився на мене з сумішшю роздратування й занепокоєння. Поруч із ним бушував кіт, якого я вже бачила раніше. Вони сварилися якоюсь незрозумілою мовою — сумішшю латині, старослов'янської та якимось чином навіть французької. Їхній діалог звучав так дивно, що я ненароком засміялася.

Вибравшись зі снігу, я пораділа, що була в теплих речах. Хоч і промокла, але не замерзла.

— Адріане… чорт, як же спитати? — звернулася я і згадала, що раніше він не розумів української. — Ти… теж помер? — показала я жестами: спочатку на себе, потім на нього, а далі схопилася за горло, висолопивши язика й закотивши очі.

— О, зима, за що мені це? — пробурмотів він англійською, але потім, на моє здивування, відповів чистою українською: — Ні, Варя. Ні ти, ні я не померли.

Я здригнулася від того, як легко іноземець говорив моєю мовою. Іноземець, який ще кілька годин тому вдавав, що не розуміє мене і змушував користуватися перекладачем! Як таке можливо? Даяна ж казала, що її брат не знає української.

— Ааа, мабуть, це сон. Я сплю, так? — висловила я своє припущення, пильно дивлячись на Адріана. — Але тоді що це за погана фантазія? Чому мені наснився саме ти? І що за балакучий кіт? Яка банальність.

— Ну знаєте! — обурився кіт, але його перебив Адріан:

— Мрійники не правлять світом, вони його творять. Тож усі питання до себе, — весело хмикнув він.

— Але ж тільки у снах ми можемо все, у що повіримо. Чому ти не зникаєш? Я не хочу, щоб ти мені снився, — відповіла я роздратовано.

Кіт збоку здавлено хрюкнув, а Адріан шикнув на нього, виглядаючи трохи засмученим.

— Чому ти не хочеш, щоб я тобі снився? — трохи ображено запитав він.

— Ти брат Даяни. Навіщо ти мені у снах? Сниться щось хороше, наприклад, хлопець, що сподобався, або мрія, а не раптовий сусід. Дякую подружці! — роздратовано тупнула я ногою, а Адріан лише здивовано дивився на мене.

— Взагалі, сняться переживання, які мозок не зміг обробити за… — почав пояснювати кіт в окулярах, але його перебив раптовий гул.

Озирнувшись, я побачила, як на нас летить ступа. У ній — стара бабуся з мітлою. Її вигляд був до болю знайомим.

— Баба Яга! — радісно вигукнув рудий кіт, а я прикрила очі й тихо прошепотіла:

— Ну, все, клініка. Мало того, що англійці сняться, то ще й дитячий кошмар підлітає…

Вызуалізація Баби Яги: