Глава 5

— Може, її до Кощія?

— Ні, краще до Баби Яги.

— Циц!

— Ні, ну ти даєш. Невже не помітив, що вона тебе бачить?

— Сірий, я кіт, а не шукач! Звідки я міг знати?

— Кит, ти ж учений, а як Іванко-Дурачок. Як таке можна не помітити?

Я слухала і намагалася придумати всьому логічне пояснення. Схоже точно потонула. Шкода. Батьки засмутяться. Стоп, а як же Адріан із Даяною? Ой мамо, напевно, я їм купу неприємностей створю.

— Ні. — застогнала я, не знаючи, як виправдатися перед самою собою.

— О, дивися в себе приходить.

— Та тихо ти, зараз вирішуватимемо. Гаразд, клич Ягу.

— Ага. — розплющила очі й оторопіла побачивши перед собою рудого кота, що стояв на двох задніх лапах, а передні тримав на боках.

— І Кощія.

Тут в очі мені кинувся вовк і я якось разом зблідла.

— Мамо ... — прошепотіла я і забігала поглядом по сторонах шукаючи щось чим можна обороняться. Знайшла якийсь корч, до речі сиділа під дубом, що дивно, палиць навколо не було, тільки ця гілка.

— Сірий… — тихо сказав кіт. КІТ СКАЗАВ! — біжи.

Я закричала і схопивши корч обігріла руду милаху в окулярах.

— Нічого собі. — здивувався вовк і зірвався в мій бік. Я вирішила, що з тваринами які говорять, розберуся потім і замахнулася ще раз. Але кликастик ухилився, оббіг мене підпірнув під попу й ось я вже лечу не пойми куди. Закричала що було сили, замахала руками, намагаючись знайти рівновагу в польоті, але не встигла вирівнятися як приземлилася на гілку. Дивом не звалилася з неї, але так само швидко вчепилася мертвою хваткою в бідне дерево.

— Спущусь, шкуру спущу, Сірий! — з образи закричала я на вовка. Мені здавалося, що живого місця на моїй попі після приземлення немає.

— Іроди! Супостати! Я на вас Ягу нацькую! Гориничу кісточки віддам. А все золото Робін Гуду віддам! — верещав кіт, що отямився.

— Нічого собі. — повторила я недавню фразу вовка. Піді мною простиралася картинка: кіт, що кричить матом, намагається відбитися від вовка, який щойно його врятував.

Краєм ока я побачила, ще щось збоку, обернулася і цього разу матом закричала я. Поруч зі мною на гілці сиділа русалка. Русалка! Ви можете собі уявити? Вона била у сірому спортивному костюмі відомої фірми. На ній була олімпійка і навіть хвіст її був просунутий в одну зі штанин, а друга сиротливо звисала з гілки.

— Чого баньки вилупила? Розорилася. Ти навіщо кота до нокауту відправила? Малахольна! — закотила очі ця гопота місцевого дуба. І відкинула назад своє червоне волосся, прямо як у популярному мультфільму.

— Боже, мамочко, куди я потрапила? — простогнала в нікуди, заплющивши очі й обійняла дерево. Зізнаюся, чесно побоялася, що у русалки зуби вилізуть і вона мене з'їсть.

— Казковий вимір, 3/9 царство, куди ж ще? — гримувалася ця кікімора в костюмі. — Чи тобі точну геолокацію треба?

— Марфо, допоможи, га. — загарчав на неї вовк. — Язі з Кощієм краще зателефонуй.

— Навіщо? Давайте в море втопимо й справу з кінцем. — знизала плечима недо-спортсменка.

Я злякалася. Вона – точно скине. Та ну до біса таку долю! І почала акуратно зрушуватися вправо. Там недалеко золотий ланцюг, по ньому й спущусь.

— Я тобі втоплю. — пригрозив їй кіт лапою. — Дзвони давай. Або заряджай свій айфон не в мене, а в морі!

— Чого одразу погрожувати? — зітхнула русалка і дістала з кишені телефон.

ТЕЛЕФОН, Карл! Ну все, цирк поїхав, клоуни лишилися. Дожила Варюха. А точніше, померла. Я не повірю, що таке статися може у реальному житті. Я, звичайно, мрійниця, але не настільки. Шкода. Життя було хоч і важке, але хороше. Поки що я роздумувала над несправедливістю своєї смерті встигла подумати й про те, що примудрилася померти на Новий рік!

Я вже спустилася на середину дуба і намагалася ногою стати на ланцюг, але не діставала.

— Та що ж це таке? — рикнула все ж намацавши потрібне і зрозуміла, що нога їде надто пізно, коли вже полетіла вниз.

Візуалізація Сірого: