7гл. Захід Сонця

Ейдан обережно взяв її за руку.
Його пальці були теплими, і від цього простого дотику серце Маргарити чомусь збилося з ритму. На мить світ навколо ніби стих. Не було ні шуму міста, ні голосів людей, ні тягаря всіх тих таємниць, які вони носили на своїх плечах.
Лише вони двоє.
Ейдан трохи нахилився до неї, не відводячи погляду. В його очах відбивалися останні промені сонця, а на губах грала ледь помітна усмішка.
— Пані Маргарито, — промовив він тихо, майже змовницьким голосом, — чи не бажаєте прогулятися до конюшні? Думаю, коні вже занудьгували без нашої компанії.
Маргарита кліпнула очима.
Вона й досі не звикла до того, що принц може дивитися на неї саме так.
Не як на принцесу.
Не як на політичний союз.
А як на неї саму.
— До конюшні? — перепитала вона, розгублено озираючись довкола, ніби боялася, що з-за найближчого дерева зараз вискочить пані Елеонора й почне читати лекцію про правильну поставу.
Ейдан тихо засміявся.
— Саме так.
— А якщо нас побачать?
— Нехай дивляться.
— А якщо почнуть говорити?
— Вони й так постійно щось говорять.
Маргарита задумливо нахилила голову набік.
— Це навіть трохи божевільно.
— Тоді добре, що я запросив саме тебе.
Вона мимоволі розсміялася.
— Ходімо.
На її відповідь Ейдан усміхнувся так щиро, що на мить став схожим не на принца, а на звичайного хлопця, який нарешті почув те, що хотів почути.
Поруч стояв Давид.
Він мовчки спостерігав за цією сценою, а потім ледь помітно похитав головою.
— Давиде, — Ейдан перевів на нього погляд.
Вірний слуга підняв голову.
Їхні очі зустрілися лише на мить.
Цього було достатньо.
Давид давно навчився розуміти свого господаря без слів.
Особливо останнім часом.
Особливо коли справа стосувалася Маргарити.
На його губах промайнула ледь помітна усмішка.
— Я все зрозумів, пане.
Маргарита здивовано перевела погляд з одного на іншого.
— Що саме ти зрозумів?
— Що сьогодні погода чудово підходить для прогулянок, пані.
— І все?
— І все, — абсолютно серйозно відповів Давид.
Ейдан ледь кашлянув, приховуючи усмішку.
— Давиде...
— Вибачте, Ваша Високосте.
Але в його очах уже танцювали веселощі.
Він чудово бачив, як принц дивиться на Маргариту.
І чудово знав, що той давно шукає будь-який привід залишитися з нею наодинці хоча б на кілька годин.
— Тоді я вас залишу, — сказав Давид, уклоняючись. — Простежу, щоб ніхто випадково не потурбував вашу... прогулянку.
— Давиде.
— Уже йду, пане.
Маргарита насупилася.
— Мені здається, ви від мене щось приховуєте.
— Абсолютно нічого, — відповів Давид із таким серйозним обличчям, що навіть Ейдан мало не розсміявся.
Вклонившись востаннє, слуга швидко зник за поворотом.
А вже за кілька хвилин він особисто подбав про те, щоб жоден слуга, охоронець чи надто допитливий придворний не опинився поруч із конюшнею.
Бо іноді найважливішим обов'язком вірного слуги було не захищати принца від ворогів.
А захищати його від тих, хто міг зіпсувати важливий момент. 

Конюшня зустріла їх тихим іржанням коней та запахом сіна.
Маргарита зупинилася біля високого чорного жеребця й одразу зробила крок назад.
— Не дивись на мене так, — пробурмотіла вона. — Я ніколи не їздила верхи.
— Ніколи? — здивувався Ейдан.
— Моє дитинство було трохи менш королівським, ніж ти думаєш.
На його губах з'явилася усмішка.
— Тоді сьогодні буде вперше.
— Це звучить небезпечно.
— Не хвилюйся.
Перш ніж вона встигла заперечити, Ейдан легко підхопив її за талію й посадив у сідло.
— Ейдане!
— Що?
— Попереджати треба!
— Тоді ти б почала сперечатися.
— Бо я й зараз сперечаюся!
Він лише засміявся.
За мить сам сів позаду неї, взявши поводи.
Маргарита відчула, як її серце дивно прискорилося.
Тепер вони сиділи надто близько.
Настільки близько, що вона відчувала його тепло навіть крізь плащ.
— Готова?
— Ні.
— Чудово.
І кінь рушив.
Спочатку повільно.
Потім швидше.
Вони залишили місто позаду й попрямували вузькою лісовою дорогою.
Навколо шуміли дерева.
Промені сонця пробивалися крізь густе листя, малюючи золоті плями на землі.
Повітря пахло сосною, травою та свободою.
Маргарита поступово розслабилася.
Навіть почала сміятися, коли вітер розтріпав їй волосся.
А Ейдан мовчки спостерігав за нею.
Йому подобалося бачити її такою.
Щасливою.
Без страху.
Без тягаря ролі принцеси.
Через деякий час ліс почав рідшати.
Дорога вивела їх на край високого урвища.
Ейдан зупинив коня.
— Поглянь.
Маргарита підняла голову.
І завмерла.
Унизу розкинувся безкрайній зелений ліс.
Верхівки дерев нагадували море, що застигло серед гір.
А далеко за ним стояла велика кам'яна садиба.
Не зовсім палац.
Але й не звичайний будинок.
Світлі стіни, високі башти й широкі тераси виглядали відокремленими від усього світу.

— Що це за місце? — тихо запитала вона.
Ейдан не відповів одразу. Його погляд був прикутий до далекої садиби, ніби він дивився не на кам'яні стіни, а кудись у власне минуле.
— Знаєш... — тихо промовив він. — Я не був тут уже багато років.
Він ледь усміхнувся.
— Мій дім.
Маргарита здивовано повернулася до нього.
— Але твій дім — палац.
— Ні.
Він похитав головою.
— Палац став ним пізніше.
Кілька секунд він мовчав.
Наче вирішував, чи варто говорити далі.
— Там живе мій дідусь.
— Батько короля?
— Так.
Маргарита помітила, як змінився його голос.
У ньому з'явився сум.
— Саме він мене виховав.
Вона насупилася.
— А король?
Ейдан гірко всміхнувся.
— Це складна історія.
Вітер тихо колихав траву навколо них.
— Колись у короля був син.
Справжній спадкоємець.
Принц.
Маргарита мовчки слухала.
— Але він загинув.
Через помилку, яку король досі не може собі пробачити.
Його голос став тихішим.
— Після цього дідусь зненавидів палац.
І короля теж.
Маргарита завмерла.
— Тоді...
Ейдан кивнув.
— Тоді він знайшов мене.
Десь далеко закричав птах.
— Я нічого не пам'ятаю про своє життя до того моменту.
Абсолютно нічого.
Лише уривки.
Темряву.
Страх.
Чиїсь голоси.
Кажуть, мене продали ще маленьким.
Мені було чотири або п'ять років.