5 гл. Ніч у саду

Після зустрічі з королем Емілія ще довго не могла заспокоїти думки.
Слова, погляди, мовчання — усе змішалося в її голові, наче відлуння грози, що ніяк не хотіла стихати. Палац здавався неприродно тихим. Лише вітер іноді торкався високих вікон, а місячне світло холодними смугами лягало на підлогу її кімнати.
Емілія стояла біля вікна, обійнявши себе руками.
Сьогодні вона вперше по-справжньому відчула, наскільки глибоко загрузла в чужому житті.
Принцеса.
Наречена.
Майбутній мир між королівствами.
Усе це звучало так, ніби говорили не про неї.
Тихий стукіт у двері змусив її здригнутись.
— Хто там?.. — насторожено запитала вона.
Відповіді не було.
Лише м’який скрип.
Двері повільно відчинились, і в напівтемряві з’явився Ейдан.
Світло свічок ковзнуло по його обличчю, підкреслюючи втому в очах. Камзол був недбало розстібнутий зверху, ніби він щойно залишив чергову виснажливу розмову й навіть не встиг привести себе до ладу.
— Я знав, що ти не спиш, — тихо промовив він, заходячи до кімнати.
Емілія мовчки відвернулась назад до вікна.
— Якщо прийшов сказати, що завтра мене чекає ще один урок з двадцятьма трьома виделками — я вистрибну звідси сама.
Куточки губ Ейдага ледь смикнулись.
— Лише двадцять одна.
Вона фиркнула, але цього разу без злості.
Кілька секунд між ними стояла тиша.
Тиха.
Не така важка, як у тронній залі.
Ейдан повільно підійшов ближче.
— В мене є пропозиція, — сказав він трохи тихіше. — Не бажаєш прогулятися вечірнім садом?
Емілія здивовано обернулась.
— Зараз?
— Саме зараз.
Вона примружилась, підозріло дивлячись на нього.
— Це пастка?
— Якщо так, то дуже дивна.
— Хм…
Вона ще кілька секунд вагалась.
А потім важко видихнула.
— Добре. Але якщо там будуть викладачі етикету — я втечу.
— Обіцяю, сьогодні без них.
Ейдан простягнув їй руку.
На мить Емілія завмерла, дивлячись на його долоню.
Дивно.
Ще кілька тижнів тому вона б без роздумів втекла від будь-кого з палацу.
А зараз…
Повільно поклала свою руку в його.
— Ходімо, принцесо, — тихо мовив він.
І вперше це прозвучало не як нагадування про її роль.
А майже ніжно.
— Зачей, — 
Не роздумуючи, Емілія швидко зайшла до гардеробної, щоб накинути теплий плащ. Вона завжди відчувала, що вечірня прогулянка краща за будь-які стіни чи зачинені кімнати. Навіть якщо ці стіни були збудовані для принцес.
Коли вона вийшла, Ейдан уже чекав біля дверей.
Його погляд на мить затримався на ній, а тоді на губах з’явилась ледь помітна усмішка.
— Готова?
— Поки не передумала.
Він тихо хмикнув і відступив убік, пропускаючи її вперед.
Коридори палацу зустріли їх звичною нічною тишею. Лише приглушений звук кроків лунав поміж високих стін, а світло смолоскипів ковзало по темному каменю золотавими відблисками.
Вони мовчки спустилися вниз і вийшли у внутрішній двір.
Сад відкривався одразу за старою кам’яною аркою, густо обвитою білою гліцинією. Її довгі квітучі грона спадали вниз, мов сріблястий дощ у місячному світлі.
Пройшовши крізь арку, вони ступили на вузьку бруковану стежку.
Попереду, у самому серці саду, височів великий мармуровий фонтан.
Він здавався майже живим у вечірньому напівмороку — блідо-білий камінь із тонкими срібними прожилками мерехтів під світлом місяця. Три кам’яні лебеді схилили свої витончені шиї над водою, і з їхніх дзьобів повільно стікали прозорі струмені.
Шепіт води розливався садом, заспокоюючи думки.
Навколо фонтану розквітали півонії, лілії та фіолетові дельфініуми. Лаванда тихо колихалась від легкого вітру, а поміж квітами ховалися маленькі незабудки й темні фіалки.
Повітря було наповнене густим ароматом квітів і свіжості після вечірньої прохолоди.
А над усім цим плавно кружляли світлячки.
Їх було так багато, що здавалося, ніби хтось розсипав поміж дерев маленькі золоті зорі. Вони миготіли у траві, ковзали над водою фонтану й губилися серед темного листя.
Один зі світлячків тихо опустився Марго на плече.
Вона завмерла, а потім мимоволі усміхнулась.
— Все ж таки… тут дуже гарно, — тихо промовила вона, дивлячись, як золотаві вогники кружляють над кущами троянд.
Її голос звучав інакше.
Спокійніше.
Наче хоча б на кілька хвилин вона забула про короля, шлюб і брехню, в якій тепер жила.
Емілія повільно йшла вперед, уважно розглядаючи сад, ніби бачила його вперше.
Уночі він був зовсім іншим.
Не таким величним, як удень.
А живим.
Чарівним.
Попереду вже стояли високі святкові ліхтарі, які слуги готували до Свята. Поки ще незапалені, вони нагадували мовчазних вартових серед квітів.
Десь у кущах тихо сюрчали нічні комахи.
Принц йшов трохи позаду й мовчки спостерігав за нею.
За тим, як вона зупинялась біля кожної дрібниці.
Як вдивлялась у світлячків.
Як дивувалась квітам, ніби дитина, яка вперше бачить щось прекрасне.
І вперше за довгий час він відчув дивну легкість.
Наче всі тривоги, переговори й тиск королівства на кілька хвилин перестали існувати.
Коли вони дійшли до фонтану, Емілія повільно присіла біля води.
Кінчиками пальців вона легко торкнулася холодної поверхні, і по воді одразу розійшлися тонкі кола.
У тремтливому відображенні вона побачила себе.
Блакитні очі.
Дорога сукня.
Чуже життя.
Її усмішка повільно згасла.Але раптом поруч пролунав голос Ейдана, і вона ледь не здригнулась.
— Ти вже забула, що не сама? — тихо промовив він, нахилившись ближче.
Марго різко обернулась.
Між ними залишилося надто мало відстані.
Вона навіть відчула легкий запах м’яти й диму від його плаща. Серце чомусь одразу збилось із ритму.
— Ти ходиш занадто тихо, — пробурмотіла вона, намагаючись приховати збентеження.
— А ти занадто сильно задумуєшся.
Його голос був спокійний, але в очах блищало щось тепле. Незвичне.
Марго тихо усміхнулась.
І ця усмішка була настільки щирою, що принц на мить завмер, ніби забув, що саме хотів сказати.
Світлячки кружляли навколо них, відбиваючись золотими іскрами у воді фонтану. Вечірній вітер легко ворушив її волосся, а місячне світло ковзало по її обличчю так м’яко, що вона здавалась йому майже нереальною.
Ніби сон, який зникне, якщо простягнути руку.
— Я просто... — вона замовкла, підбираючи слова. — Не знала, що вночі сад може бути таким живим.
Він опустив погляд на воду.
— Я приходжу сюди, коли все стає надто гучним, — тихо зізнався він. — Коли не можу знайти спокою ні в кімнаті… ні в собі.
Марго уважно подивилась на нього.
Вперше він звучав не як принц. Не як людина, яка завжди все контролює.
А просто… як хтось втомлений.
— І що ти шукаєш тут? — запитала вона тихіше.
На його губах з’явилась ледь помітна усмішка.
— Себе.
Марго здивовано підняла очі.
— Чому саме себе?
Він повільно підняв голову до неба.
Темрява розсипалась над ними тисячами зірок.
Кілька секунд Ейдан мовчав, ніби сперечався сам із собою.
— Бо іноді мені здається, що я давно перестав бути собою, — нарешті тихо сказав він. — У палаці всі бачать у тобі титул. Обов’язок. Майбутнього короля. Але ніхто не питає… ким ти хочеш бути насправді.
Марго мовчала.
Його слова дивно боляче відгукнулися всередині.
Він повільно перевів погляд на неї.
— Знаєш… я схожий на тебе.
Вона ледь насупилась.
— На мене?
— У нас однакова доля, — тихо мовив він. — Та, яку обрала не людина. А богиня.
Від цих слів повітря між ними ніби стало важчим.
Марго завмерла.
— Про що ти?..
Ейдан уже хотів щось сказати.
Щось важливе.
Його погляд став серйозним, а голос опустився майже до шепоту.
— Є дещо, чого ти не знаєш про мене. І про цю родину теж—
Раптом десь позаду почувся тихий шелест.
Він миттєво замовк.
Уся м’якість зникла з його обличчя так швидко, ніби її ніколи й не було.
Він різко повернув голову в бік темних дерев.
Шурхіт повторився.
Марго напружилась.
— Ейдан?..
Але він уже дивився кудись у темряву між трояндовими кущами.
Його очі різко звузились.
І тоді, між гілками дерева, він помітив чиюсь постать.
Принц різко рушив уперед.
Його плащ майнув у темряві, а кроки глухо пролунали по кам’яній стежці.
— Хто тут?! — різко кинув він, зупинившись біля дерев.
Тиша.
Лише вітер ледь хитав гілки, а десь у кущах стрекотіли нічні комахи.
Марго швидко підійшла ближче, стискаючи краї плаща.
— Ти когось побачив?..