6 гл. Спогад

— Не забувай, хто ти…
Голос пролунав зовсім близько. Настільки тихо й холодно, ніби хтось прошепотів це просто над вухом.
Емілія різко озирнулась.
Темрява. Лише густа біла імла повільно стелилася під ногами, ховаючи землю десь унизу. Вона не пам’ятала, як опинилась тут. Навколо не було ні саду, ні палацу — тільки нескінченний туман і дивна порожнеча, від якої стискалось у грудях.
— Хто тут?.. — її голос прозвучав невпевнено й одразу розчинився в тиші.
Відповіді не було.
Лише далекий шепіт, схожий на подих вітру.
Емілія зробила кілька обережних кроків уперед. Серце билося дедалі швидше. Їй здавалося, що хтось спостерігає за нею крізь цей туман.
І тоді голос пролунав знову.
— Маргаритко… пам’ятай, хто ти.
Вона завмерла.
Маргаритка.
Так мене колись називала лише одна людина.
Повітря раптом стало крижаним. Імла навколо почала густішати, перетворюючись майже на білу стіну. Емілія нервово озирнулась, намагаючись побачити бодай щось.
— Хто ви?! — вже голосніше вигукнула вона.
Тиша.
А потім… ледь помітний силует попереду.
Розмитий. Нереальний. Наче тінь серед снігу.
Емілія зробила крок назад.
— Скоро ти дізн…
Голос обірвався.
— Пані Еміліє… вже час вставати.
Емілія різко здригнулась.
Очі розплющились. Темрява зникла.
Вона різко піднялась на ліжку, важко вдихаючи повітря. Серце шалено калатало в грудях, а руки ледь помітно тремтіли. Волосся прилипло до скронь від холодного поту.
Крізь напіввідчинені штори до кімнати пробивалося ранкове світло.
Поряд із ліжком стояла молода служниця з занепокоєним обличчям.
— Пані?.. — тихо покликала вона. — Вам зле?
Емілія мовчала кілька секунд, намагаючись зрозуміти, де сон, а де реальність.
Той голос досі лунав у голові надто чітко.
Маргаритко…
Вона повільно стиснула край ковдри.
— Ні… — тихо видихнула Емілія, хоча голос її зрадницьки тремтів. — Просто… дивний сон.
Служниця невпевнено опустила очі.
— Може, покликати лікаря? Ви дуже зблідли.
Емілія швидко похитала головою. Але всередині тривога нікуди не зникла.
Бо це не було схоже на звичайний сон.
Наче хтось… справді говорив із нею.
— Якщо я не помиляюсь… це був голос мами… — ледь чутно пробурмотіла Емілія, повільно торкаючись пальцями скроні.
Її серце все ще билося надто швидко після дивного сну, а в грудях залишився важкий, незрозумілий холод.
— Так давно її не чула…
Вона опустила погляд на ковдру, намагаючись зібрати думки докупи. Сон здавався надто реальним. Наче той голос і справді лунав поруч.
Та вже за мить двері кімнати тихо відчинилися.
До покоїв упевнено зайшла служниця у світло-синій сукні з акуратно зібраним волоссям. У її руках було складене вбрання на сьогодні — легке плаття ніжно-блакитного кольору з тонкою срібною вишивкою.
— Доброго ранку, пані Еміліє, — чемно промовила вона, низько схиливши голову. — Сподіваюсь, ви добре спали.
Емілія лише ледь усміхнулась у відповідь.
Служниця обережно поклала одяг на ліжко й продовжила вже впевненішим голосом:
— Пан Ейдан наказав сьогодні не турбувати вас навчанням. Він вважає, що після останніх подій вам варто відпочити.
Емілія здивовано підняла очі.
— Без занять?.. Справді?..
На губах служниці промайнула стримана усмішка.
— Саме так, пані. І ще… принц Ейдан просив передати, що чекатиме вас після сніданку в саду. Біля фонтану.
На мить у кімнаті запала тиша.
А потім очі Емілії помітно засяяли.
— Тобто… ніяких правил етикету? Ніяких книжок? І ніхто не буде змушувати мене годину правильно тримати ложку?
Служниця тихо засміялася, хоч і швидко стримала себе.
— Схоже, сьогодні у вас справді вільний день, пані Еміліє.
Щойно двері зачинилися за служницями, Емілія різко впала назад на подушки й широко усміхнулась у стелю.
— Ура… сьогодні лінивий день. — радісно пробурмотіла вона, притиснувши ковдру до себе. — Найкращі слова, які я чула за останній місяць.
Після сніданку Емілія вирушила шукати сад, де мав чекати Ейдан.
Щоправда, палац виявився значно заплутанішим, ніж їй здавалось.
Замість знайомих коридорів вона раз за разом звертала не туди. Високі проходи тягнулися нескінченно, мов лабіринт. Темно-червоні килими приглушували звук кроків, а крізь високі вітражні вікна на мармурову підлогу падали кольорові відблиски ранкового сонця.
У палаці було тихо.
Надто тихо.
Лише іноді десь удалині чулося приглушене клацання обладунків вартових або шурхіт суконь слуг, що швидко зникали за поворотами.
Емілія зупинилась біля широких аркових дверей і важко видихнула.
— Я знову заблукала… — тихо пробурмотіла вона сама до себе.
Її погляд ковзнув уздовж стіни — і раптом зачепився за величезні картини у позолочених рамах.
Вона повільно підійшла ближче.
Стіни цієї частини палацу були майже повністю вкриті портретами королівської родини. Старі полотна, трохи потемнілі від часу, мовчки спостерігали за нею з висоти.
Емілія зупинилась біля найбільшої картини.
На ній був зображений король.
Він сидів на темному різьбленому троні, поклавши руку на золоте руків’я меча. Його обличчя виглядало молодшим, але суворий погляд залишався таким самим важким і владним.
Позаду стояла нинішня королева.
Її темне волосся спадало хвилями на плечі, а холодні зелені очі навіть на картині здавалися живими. Вона тримала руку на плечі маленького хлопчика, який стояв поруч.
Дитина була вдягнена у темно-синій камзол із золотими візерунками. Світле волосся було акуратно зачесане назад, а в очах застигла дивна суміш гордості й самотності.
Емілія нахилила голову, уважно розглядаючи портрет.
— Напевно… це принц, — тихо пробурмотіла вона.
— А тобі подобається ця картина?
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Емілія різко здригнулась.
Вона швидко обернулась.
Позаду неї стояв той самий хлопчик із картини.
Лише тепер — живий.
Світле волосся трохи розтріпалось, а на плечах недбало висів темний плащ, явно завеликий для нього. Але найбільше вражали очі — уважні й надто серйозні для дитини його віку.
Емілія розгублено моргнула.
— Хто… ти?..
Хлопчик повільно схилив голову набік.
— Ти не знаєш майбутнього короля Вержинії? — у його голосі промайнула легка образа. — Тоді, може, спершу сама скажеш, хто ти?
Емілія одразу розгубилась.
— Я… ну…
Вона нервово стиснула пальці плаща, не знаючи, що відповісти.
Хлопчик уважно дивився на неї, ніби намагався прочитати її думки.
Емілія мимоволі знову глянула на картину.
«Майбутній король?..»
Її погляд ковзнув між полотном і дитиною перед нею.
На вигляд йому було не більше семи років.
Тоді чому він назвав себе спадкоємцем?..
Хіба Ейдан не старший принц?..
Ця думка змусила її насторожитись.
Але перш ніж вона встигла щось запитати, хлопчик раптом усміхнувся.
— Ти, напевно, Емілія.
Вона здивовано підняла очі.
— Я впізнав тебе через очі, — продовжив він уже тихіше. — Батько казав, що вони в тебе такі самі, як у першої королеви.
На мить його голос став дивно серйозним.
— І він мав рацію. Вони… справді красиві.
Емілія мовчала, не знаючи, що відповісти.
А хлопчик тим часом гордо випрямився.
— Мене звати Даріан де Вальтер, — промовив він із такою важливістю, ніби оголошував це всьому королівству. — І я твій молодший брат.
У коридорі раптом стало незвично тихо.
Навіть повітря ніби завмерло.
— Чому ти тут?.. — тихо запитала Емілія, все ще дивлячись услід хлопчику.
Даріан стояв посеред довгого коридору, освітленого тьмяним світлом вітражів. Сонце проходило крізь кольорове скло й розсипало по підлозі червоні та золоті плями, через що здавалося, ніби сам палац спостерігає за ними.
Хлопчик кілька секунд мовчав, а тоді повільно знизав плечима.
— Я хотів побачити тебе… і твої очі.
Емілія насупилась.
— Лише очі?
Даріан дивився на неї так уважно, що їй стало незручно.
— Вони лякають матір, — раптом тихо промовив він. — А батько дивиться на них так, ніби бачить привида.
Від цих слів по спині Емілії пробіг холод.
— А тебе не шукатимуть?.. — обережно запитала вона.
Хлопчик тихо засміявся.
Дивно.
Для дитини його сміх звучав занадто порожньо.
— Їм зараз немає діла до мене, — кинув він, відвертаючись. — Її цікавить лише мій брат.
— Ейдан?..
Даріан різко стиснув кулаки.
— Його завжди ставлять мені в приклад, — голос хлопчика став різкішим. — “Будь таким, як він”. “Поводься, як він”. “Навчайся, як він”.
Він озирнувся на портрет королівської родини.
— Наче я просто тінь поруч із ним.
Емілія трохи розгублено нахилила голову.
— Хіба він такий поганий?..
Даріан різко подивився на неї.
І раптом його обличчя почало червоніти від образи.
— Я не гірший за нього! — вигукнув він так голосно, що відлуння прокотилось коридором.
А потім різко розвернувся й побіг геть.
— Стій! — розгублено крикнула Емілія, простягаючи руку вперед. — Я… я хотіла попросити твоєї допомоги!
Але хлопчик уже зник за поворотом.
Лише звук швидких кроків ще кілька секунд лунав десь удалині.
Емілія важко видихнула й потерла скроню.
— І як мені тепер бути?..
Вона озирнулась навколо.
Коридори палацу здавалися ще заплутанішими, ніж раніше. Високі стіни тягнулися нескінченно, а старі картини мовчки дивилися їй услід.
— Він побіг туди… — пробурмотіла вона. — Може, хоча б когось зустріну.
Не маючи кращого варіанту, Емілія рушила вперед.
Коридор ставав дедалі темнішим. Тут уже майже не було слуг, а високі вікна пропускали всередину лише бліде світло.
Вона завернула за один поворот.
Потім за інший.
І раптом завмерла.
Попереду між високими колонами виднілося велике аркове вікно.
За ним був сад.
Але не той, у якому вона гуляла з Ейданом.
Цей виглядав інакше.
Темніший.
Дивні чорні троянди перепліталися з блідими квітами, а густий плющ майже повністю закривав кам’яні стіни. Навіть повітря там здавалося холоднішим.
Посеред саду стояла королева.
Її темно-зелена сукня майже зливалася з тінями дерев, а довге волосся ворушив легкий вітер.
Поруч із нею стояла служниця, низько схиливши голову.
Королева щось говорила.
Тихо.
Але від одного лише її вигляду Емілії стало тривожно.
Наче вона випадково побачила щось, чого бачити не повинна.
— Може… запитати дорогу в них?.. — невпевнено прошепотіла Емілія.
Вона почала шукати очима вихід у той сад, але—
— Еміліє!
Вона різко здригнулась.
Позаду швидко наближався Ейдан.
Його темне волосся було трохи розтріпане, ніби він поспішав, а в очах читалося справжнє хвилювання.
— Де ти пропала? — видихнув він, підійшовши ближче. — Я почав переживати. Коли прийшов до твоєї кімнати — тебе вже не було.
Емілія винувато опустила голову.
— Пробач… я трохи заблукала.
Ейдан кілька секунд мовчки дивився на неї.
А потім важко зітхнув.
— Чому ти не попросила служницю провести тебе?
— Я…
— Емілія.
У його голосі звучала не злість.
А втомлена тривога.
Вона тихо усміхнулась.
— Дякую.
Ейдан ледь насупився.
— За що?
— За те, що знайшов мене.
На мить він завмер.
А потім відвів погляд убік, ніби намагаючись приховати дивне збентеження.
— …Ходімо.
— Куди?..
Але Ейдан уже схопив її за руку й потягнув за собою коридором.
Його долоня була теплою.
І чомусь Емілія навіть не намагалася вирватися.
Вони мовчки йшли довгими сходами вниз, поки нарешті не вийшли до головного двору палацу.
Там на них уже чекала чорна карета із срібним гербом королівської родини.
Коні нетерпляче били копитами по каменю.
— Сідай, — коротко промовив Ейдан.
Емілія здивовано глянула на нього.
— Куди ми їдемо?..
Ейдан сів навпроти неї й ледь усміхнувся.
— Це поки що секрет.
— Я не люблю секрети.
— Брешеш, — тихо кинув він. — Ти живеш серед них.
Карета рушила.
Емілія важко зітхнула й відвернулась до вікна.
Палац повільно залишався позаду.
За воротами вже шуміло місто.
Люди поспішали вузькими вулицями, торговці голосно закликали покупців, десь хтось лаявся, а неподалік хлопчина мчав за злодієм крізь натовп.
Емілія мовчки спостерігала за цим життям.
Справжнім.
Не схожим на золоту клітку палацу.
Карета повільно звернула з головної дороги у вузькі, старі вулиці міста.
Емілія завмерла біля вікна.
Серце почало битись швидше.
Вона впізнавала ці місця.
Тріщини на кам’яних стінах. Старі дерев’яні балкони, між якими сушився одяг. Невеликі крамниці з вицвілими вивісками. Навіть запах — дощу, диму й теплого хліба — був до болю знайомим.
Її пальці повільно стиснули край сукні.
— Це…
Ейдан мовчки спостерігав за нею.
Карета рухалась далі.
І чим глибше вони заїжджали у старий район, тим важче Емілії ставало дихати.
Тут усе починалось.
Усе її життя.
Карета нарешті зупинилась.
На мить запала тиша.
Емілія повільно вийшла назовні й завмерла.
Перед нею стояв старий будинок.
Невеликий.
Потріскані стіни, перекошені віконниці й знайомий дах, який вони колись зі Славою лагодили після бурі.
Її очі широко розплющились.
— Ні…
Голос прозвучав майже пошепки.
Вона зробила кілька повільних кроків уперед.
Саме тут вони жили.
Вона.
Слава.
І Макар.
Перед очима раптом промайнули спогади.
Слава, який сміявся, сидячи на підвіконні.
Макар, що сварився через зниклу їжу.
Теплі літні вечори на даху.
Дурні суперечки.
Старі ковдри взимку.
І відчуття свободи.
Навіть коли їм не було чого їсти.
Емілія повільно торкнулась рукою старих дверей.
Дерево було холодним.
Справжнім.
Не як у палаці.
Її очі почали блищати.
— Чому… ми тут?..
Ейдан кілька секунд мовчав.
Він дивився не на будинок.
На неї.
На те, як змінився її погляд.
Як у ньому вперше зникла та напруженість, яка не залишала її в палаці.
— Я подумав… — тихо почав він, — що ти сумуєш за цим місцем.
Емілія нервово всміхнулась.
— “Сумую” — це м’яко сказано.
Вона опустила голову.
— Тут я хоча б знала, ким є.
Вітер легко ворухнув її волосся.
Десь неподалік чулося гавкання собак і крики торговців.
Життя тривало.
Наче нічого не змінилось.
Але змінилось усе.
Емілія повільно озирнулась навколо.
І раптом її погляд завмер.
В одному з вікон будинку навпроти хтось стояв.
Темна постать.
Нерухома.
Наче спостерігала за ними.
Емілія напружилась.
Але вже за секунду фігура зникла за фіранкою.
— Ейдан… — тихо промовила вона. — Мені здалося, чи…
Та коли вона повернулась, він уже дивився в той самий бік.
І його обличчя раптом стало надто серйозним.
Його погляд дивився вже у вікно будинку навпроти.
Його погляд став холодним і настороженим.
Але коли він повернувся до Емілії, на обличчі вже не залишилось майже нічого від тієї напруги.
— Нам краще повертатись, — тихо промовив він.
Емілія ще раз озирнулась у бік темного вікна, але тепер там уже нікого не було.
Лише легкий рух фіранки.
Наче це їй просто здалося.
Вона повільно кивнула.
Карета рушила назад уже тоді, коли місто почало занурюватися у вечірній напівморок. Ліхтарі один за одним спалахували вздовж вузьких вулиць, а тепле помаранчеве світло ковзало по кам’яній дорозі.
Всередині карети було тихо.
Надто тихо.
Емілія сиділа біля вікна, задумливо дивлячись на місто, що повільно залишалося позаду.
— Дякую, — раптом тихо промовила вона.
Ейдан підвів очі.
— За що?
Вона кілька секунд мовчала, ніби боялась сказати щось не те.
— За те, що привіз мене туди.
Її голос став тихішим.
— Я думала… що вже ніколи не побачу це місце.
Ейдан уважно дивився на неї.
Світло ліхтарів ковзало по її обличчю, по каштонове золотаве пасмах волосся, по очах, у яких зараз змішалися смуток і дивне тепло.
— Ти дуже сумуєш за минулим? — тихо запитав він.
Емілія ледь усміхнулась.
— Там усе було простіше.
— Невже?
Вона сперлась плечем об стіну карети.
— Там мені не треба було брехати про те, ким я є.
Ці слова зависли між ними.
Ейдан повільно опустив погляд.
— А зараз?
Емілія тихо видихнула.
— Зараз я навіть не знаю, хто я насправді.
Карета легко хитнулась на нерівній дорозі.
На мить запала тиша.
А потім Ейдан несподівано нахилився трохи ближче.
— Я знаю.
Емілія здивовано підняла очі.
Він дивився прямо на неї.
Так серйозно, що її серце раптом почало битись швидше.
— Ти не така, як вони, — тихо промовив він. — І саме тому… поруч із тобою легко дихати.
Вона завмерла.
Його голос був тихим.
Майже небезпечним.
Емілія нервово всміхнулась, намагаючись приховати збентеження.
— Це дуже дивний комплімент.
Куточки губ Ейдана ледь піднялись.
— Інших я не вмію.
Карета різко підскочила на камені.
Емілія не втримала рівновагу й мимоволі подалась уперед.
Прямо до нього.
Ейдан одразу підхопив її за талію.
На мить час ніби завмер.
Її долоня вперлась йому в груди.
Надто близько.
Вона відчула тепло його рук навіть крізь тканину плаща.
І те, як швидко билося його серце.
Емілія повільно підняла очі.
Їхні обличчя тепер розділяло лише кілька сантиметрів.
У кареті стало раптом занадто тихо.
Навіть шум міста ніби зник десь далеко.
Погляд Ейдана ковзнув до її губ.
І завмер.
Наче він сам не помітив цього.
Емілія відчула, як всередині все дивно стискається.
Небезпечно.
Тепло.
Незрозуміло.
Але саме в цей момент карета різко зупинилась.
Обидвоє здригнулись.
Ейдан одразу відпустив її й відвернувся до вікна, ніби нічого не сталося.
Але кінчики його вух помітно почервоніли.
— Ми… вже приїхали, — тихо промовив він.
Емілія швидко відвела погляд убік, намагаючись заспокоїти серце.
Та чомусь після цієї поїздки повертатися до палацу стало значно небезпечніше, ніж їхати з нього.