4 гл. Аундієнція

Ейдан стояв біля високого вікна у своєму кабінеті, дивлячись, як ранковий туман повільно стелиться над садами палацу.
У руках він тримав лист, але вже кілька хвилин навіть не читав написане.
Думки були зовсім не там.
Сьогодні аудієнція.
І чим ближчим ставав цей момент, тим сильніше всередині наростало дивне, важке напруження.
Він чудово розумів, наскільки це небезпечно.
Одна помилка.
Одне невчасне слово.
Один неправильний погляд.
І все розвалиться.
Король не дурень.
Він знає власну доньку краще за будь-кого.
Ейдан заплющив очі й важко видихнув.
Марго занадто жива для цієї ролі.
Занадто емоційна. Занадто різка. Занадто… справжня.
Вона не народилась у золотій клітці палацу.
Вона виросла серед бруду, голоду й боротьби за виживання.
І як би сильно її не навчали останні тижні — інколи це все одно проривалось назовні: у погляді, у рухах, у тому, як вона сперечається, не боячись наслідків.
Ейдан провів рукою по обличчю.
Найгірше було не те, що вона може провалитись.
А те, що він уже не був певен, чи хоче далі втягувати її в це.
Спочатку все мало бути простіше.
Знайти заміну. Навчити. Видати за принцесу. Укласти союз.
Врятувати королівство.
Але тепер…
Тепер він бачив у ній не просто “Емілію”.
І це ставало проблемою.
За дверима почувся тихий стукіт.
— Ваша Високосте, — обережно промовив слуга, зайшовши до кімнати. — Король уже чекає в тронній залі.
Ейдан мовчки кивнув.
— І ще дещо… — слуга на мить зам’явся. — Пані Елеонора просила передати, що принцеса готова.
На цих словах принц ледь гірко всміхнувся.
“Принцеса”.
Як дивно тепер звучало це слово.
Він відклав лист убік і повільно рушив до дверей.
Кроки луною відбивалися в порожньому коридорі.
Чим ближче він підходив до кімнати Марго, тим сильніше всередині стискалося дивне передчуття.
Наче після сьогоднішнього дня вже нічого не буде таким, як раніше.
Він зупинився перед дверима.
На кілька секунд завмер.
А потім тихо постукав.
— Емілія, ти готова? — запитав Ейдан, переступаючи поріг вітальні.
Двері повільно відчинилися.
Спочатку він побачив лише край темно-синьої сукні, що ковзнула по підлозі, мов хвиля нічного моря. А вже за мить із кімнати вийшла Марго.
Ні.
Емілія.
Принаймні сьогодні вона майже справді була схожа на принцесу.
Її каштанове волосся м’якими хвилями спадало на плечі, переливаючись у світлі свічок теплими золотавими відблисками. Блакитні очі, незвично яскраві навіть у напівтемряві, здавалися надто живими для цього холодного палацу. Сукня кольору сапфіру щільно облягала талію, а тонкі золоті візерунки на тканині нагадували переплетення стародавніх лоз.
Вона зробила ще крок уперед.
Рівна постава.
Підняте підборіддя.
Спокійний погляд.
— Так, я готова, — мовила вона з легкою усмішкою і граційно вклонилася.
Ейдан мимоволі завмер.
На якусь мить перед ним справді стояла принцеса.
Не вулична злодійка.
Не дівчина, яка ще недавно тікала дахами від торговців.
А хтось зовсім інший.
І це лякало більше, ніж мало б.
Марго помітила його погляд і самовдоволено примружилась.
— Що? Я зробила щось не так?
— Ні… — тихо відповів він, усе ще уважно дивлячись на неї. — Саме це й проблема.
— Ой, та годі, — фиркнула вона.
І рівно в ту ж секунду все зруйнувала.
Марго різко закинула волосся назад, поставила ногу на край крісла й із таким задоволеним виглядом сперлась ліктем на коліно, ніби зараз сиділа не в королівському палаці, а в якомусь шинку.
— Ну як? Я виглядаю багатою чи вже прям страшно багатою?
Її сміх пролунав по кімнаті дзвінко й абсолютно не по-принцесівськи.
Ейдан повільно заплющив очі.
— Ти щойно знищила всі два тижні навчання.
— Та невже? — вона ще ширше усміхнулась. — А мені здалося, було переконливо.
— Перші десять секунд — так.
Марго театрально приклала руку до серця.
— Це рекорд.
Принц тяжко зітхнув і провів рукою по обличчю.
— Послухай мене уважно. Сьогодні жодних дивних жартів. Жодних “випадково” сказаних дурниць. І, благаю, не став ноги на королівські меблі.
Марго повільно прибрала ногу зі стільця, але в очах уже танцювали знайомі бешкетні іскри.
— Я постараюся.
Вона миттєво випрямилась так рівно, ніби була солдатом на шикуванні.
Навіть підборіддя підняла занадто серйозно.
Він кілька секунд мовчки дивився на неї.
— Ти знову з мене знущаєшся?
— Можливо зовсім трішечки.
Він хотів щось відповісти, але раптом тихо засміявся.
І Марго завмерла.
Бо це був, мабуть, перший раз, коли вона почула його справжній сміх.
Ейдан підійшов до дверей і простягнув їй руку.
— Ходімо. Нас уже чекають.
Марго на мить затримала погляд на його долоні, а тоді мовчки вклала свою руку в його. Її пальці були холодними.
Вони рушили довгими коридорами палацу.
Навколо панувала майже неприродна тиша. Лише глухий стукіт підборів луною розносився між високими стінами, прикрашеними старими гобеленами та портретами колишніх правителів.
Марго намагалася йти рівно, як її вчили, але від хвилювання плечі все одно напружились.
Слуги, що траплялися дорогою, одразу вклонялися їм і відводили погляди. Від цього ставало тільки гірше.
Наче всі вже бачили в ній принцесу.
І лише вона одна знала, що це брехня.
Кілька хвилин вони йшли мовчки, аж поки Марго не витримала.
— Чому ми йдемо до короля лише зараз?
Амір навіть не повернув голови.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну… — вона нервово поправила рукав сукні. — Хіба він не мав бути тут раніше? Весь цей час?
Амір ненадовго замовк.
— Король був у сусідньому королівстві. Перемовини тривали понад два тижні. Він повернувся лише вчора ввечері.
Марго насупилась.
— Які ще перемовини можуть бути такими довгими?
Ейдан ледь помітно напружився.
— Такі, від яких залежить мир.
Вона вже хотіла поставити наступне питання, але його голос став холоднішим:
— І зараз не найкращий час це обговорювати.
Марго невдоволено скривилась, але замовкла.
Попереду вже виднілися величезні двері тронної зали.
Темне дерево було вкрите складним срібним різьбленням — переплетенням гілок, мечів і стародавніх символів королівства. Біля входу нерухомо стояли двоє вартових у важких обладунках.
Він зупинився.
І лише тепер Марго помітила, як сильно калатає її серце.
Ніби зараз воно вирветься з грудей.
Вона мимоволі зробила крок назад.
— Ейдан…
Він перевів на неї погляд.
— Що?
Марго опустила очі.
— А якщо я щось зроблю не так?
Кілька секунд він мовчки дивився на неї.
А тоді несподівано спокійно відповів:
— Тоді просто продовжуй поводитись так, ніби все саме так і мало бути.
Марго нервово всміхнулась.
— Це найгірша порада, яку я чула.
— Але вона працює.
Вартові одночасно відчинили двері.
Повільно.
Важко.
І в ту ж мить Марго відчула, як усередині все стислося.
Відступу більше не було.
Разом із принцьом вона ступила до тронної зали.
Світло, що лилося крізь високі вітражні вікна, розбивалося об темний мармур сотнями холодних відблисків. Червоний килим, простелений через усю тронну залу, тягнувся вперед нескінченно довго — мов дорога, з якої вже неможливо повернути назад.
Марго ледь стримувала бажання озирнутися.
Усе тут було надто величне. Надто тихе. Надто небезпечне.
Високі колони здіймалися до самої стелі, а між ними нерухомо стояли придворні, радники й вартові. Здавалося, кожен погляд у цій залі був спрямований лише на неї.
На троні сидів король.
Його обличчя було суворим, висіченим часом і владою. У глибоких темних очах ховалась втома людини, яка надто довго несла на собі вагу корони.
Поруч сиділа королева.
І від неї Марго стало ще страшніше.
Жінка виглядала бездоганно: рівна постава, холодний погляд, сріблясте волосся, зібране у складну зачіску. Вона нагадувала витончений клинок — прекрасний і смертельно небезпечний.
Марго зробила крок уперед.
Ейданц ішов трохи позаду, мовчазний і спокійний, але сама його присутність дивним чином не дозволяла їй остаточно розсипатися від страху.
Зупинившись перед троном, вона низько вклонилася.
Серце билося так сильно, що вона майже чула його в тиші зали.
— Ваша Величносте… — промовила Марго, намагаючись, щоб голос не зрадив її.
Король мовчки підвівся.
І тоді вона вперше зрозуміла, чому його бояться.
Навіть без корони він здавався людиною, здатною одним словом зламати чужу долю.
Його кроки повільно пролунали залом.
Раз.
Другий.
Третій.
Тиша ставала дедалі важчою.
— Ти — Емілія? — його голос був низьким і владним, мов далекий грім перед бурею.
У Марго пересохло в горлі.
На мить їй здалося, що він уже все знає. Що зараз подивиться на неї — і брехня розсиплеться просто тут.
Вона знову схилила голову.
— Так… Ваша Величносте.
Її голос майже не тремтів.
Майже.
Король зупинився просто перед нею.
— Підійми голову.
Марго повільно вдихнула.
— Подивись мені в очі.
Повітря ніби стало густішим.
Вона повільно підняла обличчя.
І їхні погляди зустрілися.
У ту ж мить у залі стало неприродно тихо.
Блакитні очі Марго світилися в променях сонця так яскраво, ніби всередині них ховалось саме небо. Незвичний колір здавався майже нереальним — надто чистим для цього світу.
Король завмер.
Ледь помітно.
Але Марго це побачила.
Його погляд здригнувся, ковзнув убік — до королеви.
Та все ще сиділа рівно й незворушно, проте тонкі пальці на підлокітнику трону стиснулися трохи сильніше.
— Ці очі… — тихо промовив король.
Марго відчула, як усередині все похололо.
Але відступати було вже пізно.
— Моя мати казала… — тихо мовила вона, змушуючи себе витримати його погляд, — що такі очі — дар згори.
На кілька секунд у залі запанувала абсолютна тиша.
І чомусь саме вона лякала найбільше.
Королева різко підвелася.
— Ваша Величносте, зараз не час для сентиментів.
Та король лише мовчки підняв руку.
Одного цього жесту вистачило, щоб у залі знову запанувала тиша.
Королева повільно сіла назад, хоча в її погляді, спрямованому на Марго, спалахнуло щось гостре й небезпечне.
Король неквапливо повернувся до трону.
— Як служба у святилищі? — цього разу його голос звучав м’якше. Майже по-батьківськи.
Питання застало зненацька не лише Марго.
Амір ледь помітно напружився позаду неї.
Марго відчула це майже фізично.
Серце закалатало сильніше.
Надто небезпечне питання.
Вона повільно вдихнула, збираючись із думками.
— Незвична… — тихо промовила вона. — Там завжди дуже тихо. Але інколи ця тиша звучить гучніше за будь-який крик.
У залі стало ще тихіше.
— Іноді мені здається, ніби саме святилище… спостерігає, — додала Марго, опустивши погляд. — Наче випробовує тих, хто туди приходить.
Король уважно дивився на неї, не показуючи жодної емоції.
Потім повільно підвівся й почав неквапливо ходити перед троном, заклавши руки за спину.
— Надто скромно для принцеси, — тихо мовив він. — Тепер тебе чекає дещо важливіше за молитви.
Він зупинився просто перед нею.
І наступні слова прозвучали майже як вирок.
— Ти вийдеш заміж за принца Савенії.
Усе навколо ніби завмерло.
Шелест тканин. Потріскування свічок. Навіть власне дихання Марго стало далеким і чужим.
— Як… скоро я маю вирушити?.. — її голос ледь не зірвався.
— Через два місяці, — спокійно відповів король. — Після свята врожаю.
Наче це вже давно було вирішено.
Наче її думка нічого не змінювала.
— Але… чому саме я?..
Король на мить замовк.
Його погляд став важчим.
— Тому що ти принцеса. І твоя поява врятувала союз, який ось-ось мав зруйнуватись. Савенія погодилась на мир лише через цей шлюб.
Він уважно подивився їй у вічі.
— Їхній принц захотів бачити поруч із собою особливу наречену.
Особливу.
Це слово боляче різонуло всередині.
Бо особливою була не вона.
Вона лише носила чуже ім’я. 

Король уже збирався завершити аудієнцію, коли тишу тронної зали раптом розітнув холодний голос королеви.
— Якщо Емілія справді повернулася до палацу… тоді вона має це довести.
Марго напружилась.
Амір одразу підвів погляд на королеву.
Вона повільно підвелась із трону, і срібляста тканина її сукні тихо прошелестіла мармуровими сходами.
У її рухах було щось хижо-витончене.
Наче вона чекала цього моменту.
— Ваша Величносте, — спокійно мовив Ейдан, — зараз не найкращий час.
— Навпаки, — перебила його королева. — Саме час.
Вона підійшла ближче до Марго.
Надто близько.
Її холодний погляд ковзнув по дівчині так, ніби вона шукала тріщину в масці.
— Минуло багато років, — тихо промовила королева. — Але справжню принцесу неможливо приховати. Навіть святилище не здатне змінити кров.
Марго мовчала.
Її пальці ледь помітно тремтіли.
Королева це помітила.
І усміхнулась.
— Скажи мені, Еміліє… — її голос став м’якшим, але від цього лише страшнішим. — Яку колискову співала тобі твоя мати?
У Марго все похололо.
Вона не знала.
Не могла знати.
Тиша затягнулась.
У залі почав наростати тихий шепіт придворних.
Королева повільно нахилила голову набік.
— Не пам’ятаєш?
Марго відкрила рота, але слова застрягли в горлі.
І саме тоді принц зробив крок уперед.
— Вона провела більшу частину життя у святилищі, — його голос прозвучав спокійно, але твердо. — Там ніхто не знав, ким вона є насправді.
Королева повільно перевела погляд на нього.
— І це має виправдати те, що принцеса не пам’ятає власну матір?
Він напружився.
— Її відправили туди дитиною після трагедії. Вона росла серед чужих людей, без двору, без родини. Ви чудово це знаєте.
Останні слова прозвучали гостріше, ніж мали б.
Очі королеви небезпечно звузились.
— Обережніше, Ейдан.
Він не відступив.
— Я лише нагадую, що вона повернулась не за власним бажанням.
У залі стало тихо.
Навіть король тепер уважно дивився на них обох.
Марго відчула, як напруга між принцем та королевою стала чимось більшим за звичайну суперечку.
Наче це тривало вже дуже давно.
Королева повільно усміхнулась.
Але в її очах не було тепла.
— Ти завжди надто сильно її захищаєш.
Він холодно відповів:
— А ви завжди надто сильно намагаєтесь знайти в ній проблему.
Королева різко підійшла ближче.
— Бо одна помилка цієї дівчини може коштувати королівству майбутнього.
— Чи майбутнього вашого сина? — тихо, але небезпечно мовив він.
У залі хтось різко втягнув повітря.
Королева завмерла.
І на мить її обличчя втратило звичну холодну маску.
— Ейдан, — важко промовив король.
Але той уже не зупинявся.
— Ви ненавиділи Емілію ще до її зникнення. Бо поки вона була жива — ваш син ніколи не став би спадкоємцем.
— Замовкни! — різко вигукнула королева.
Її голос луною прокотився тронною залою.
Марго здригнулась.
А принц раптом став між нею й королевою, ніби інстинктивно закриваючи її собою.
Король різко підвівся.
— Досить!
Від його голосу навіть придворні опустили голови.
Тиша стала важкою.
Майже задушливою.
Король повільно перевів погляд на королеву.
— Аудієнція завершена.
Королева мовчала.
Але її погляд, спрямований на Марго, став ще холоднішим.
Небезпечнішим.
Наче тепер вона бачила в ній не просто принцесу.
А загрозу.
Ейдан навіть не глянув більше на мачуху.
Він обережно взяв Марго за руку й повів до виходу.
Швидко.
Наче хотів якнайдалі забрати її від цієї зали.