2 гл. Зрада за декілька монет

Марго мчала вузькими вуличками, вправно прослизаючи між перехожими й перекинутими ящиками. Позаду лунав важкий тупіт і сердиті крики.
— Стій, злодійко! — надривався продавець із крамниці, розмахуючи руками. — Я тебе зараз…
Та Марго лише засміялася на бігу й ще швидше рвонула вперед.
Попереду показався старий дерев’яний міст, перекинутий через вузький канал. Дошки під ногами скрипіли, а мотузяні перила хиталися від кожного кроку.
— Марго! Сюди! — почувся знайомий голос.
Під мостом, сховавшись між кам’яними опорами, стояв Слава.
Не думаючи ні секунди, Марго перелізла через поруччя і стрибнула вниз.
У грудях на мить завмерло повітря.
Вона важко приземлилася на купу старих мішків і тихо застогнала.
Тим часом продавець, навіть не помітивши її зникнення, вискочив на міст і побіг далі, лаючись на все місто.
Слава миттю підбіг до неї.
— Марго, ти нормальна?! — видихнув він, схопивши її за плечі. — Ти могла щось собі зламати!
Він говорив різко, але в голосі виразно звучав страх.
Марго скривилася від болю, потерла лікоть, а потім самовдоволено усміхнулась.
— Бачив, як я красиво стрибнула? — примружилась вона. — Ну скажи, це було ефектно.
Слава тільки нервово видихнув.
— Ефектно? Та ти ледь не вбилася!
— Та перестань, — махнула рукою Марго. — Я давно хотіла так зробити. Просто нагоди не було.
Вона легко піднялася на ноги, ніби кілька секунд тому не летіла з мосту.
Слава похитав головою й нарешті подивився їй у вічі.
— Колись твої “геніальні ідеї” нас точно поховають.
— Але не сьогодні, — хитро всміхнулась Марго. — Ходімо, поки твій брат із лавки не повернувся.
Вони швидко звернули у вузький провулок і побігли вгору старими сходами, що вели до пагорба над містом.
На самому вершечку стояв їхній будинок — перекошений від часу, з потрісканими стінами й дахом, який давно просив ремонту. Віконниці скрипіли від вітру, а кам’яний ґанок заріс диким плющем.
Та попри все це, дім здавався теплим.
У ньому пахло деревом, старими книгами й вечорами біля вогню. І для них двох це було єдине місце, яке справді можна було назвати домом. 

— Ми вдома! — вигукнув Слава, різко відчинивши двері.
Старий будинок зустрів їх теплом печі й знайомим запахом сушених трав. Марго вже хотіла щось сказати, як раптом завмерла.
Із сусідньої кімнати повільно вийшов Марк.
Виглядав він погано. Блідий, виснажений, з темними колами під очима. Волосся безладно спадало на чоло, а сам він ледь тримався на ногах, спираючись рукою об дверний отвір. Здавалося, навіть дихання давалося йому важко.
Слава одразу насупився.
— Ти чого встав? — швидко підійшов він до нього. — Тобі ж ще вчора було зле.
Марк криво всміхнувся.
— Не драматизуй… мені вже краще.
Голос у нього був тихий і хрипкий, ніби після довгої гарячки.
— Краще? — буркнув Слава. — Та ти виглядаєш так, ніби зараз знову знепритомнієш.
— Можливо, тобі все ж варто відпочити? — уже м’якше запитала Марго.
— Та годі вам, — відмахнувся Марк, хоч рух вийшов слабким. — Я вже два дні лежу. Ще трохи — і приросту до ліжка.
Він перевів погляд на мішечок у руках Марго, і втомлені очі одразу зацікавлено блиснули.
— Краще покажіть… що ви принесли.
Марго хитро усміхнулася й простягнула йому мішечок.
— Ось. І щоб ти знав — дістати це було зовсім не просто.
Марк обережно взяв його в руки, ніби всередині лежало щось справді цінне.
— Ви знову щось накоїли? — тихо запитав він, зазираючи всередину.
Слава важко видихнув.
— Якщо “щось” — це втеча через пів міста й стрибок із мосту, то так.
— Слава! — одразу обурилась Марго. — Не перебільшуй.
— Перебільшую?! Ти буквально стрибнула вниз!
Марк тихо засміявся, але сміх швидко перейшов у кашель. Він схопився за груди й на мить заплющив очі.
Слава одразу підтримав його за плече.
— От бачиш? Я ж казав — тобі треба лежати.
— Та живий я… — пробурмотів Марк, вирівнюючи дихання.
Марго уважно подивилася на нього, і її усмішка трохи згасла.
— Ти точно в порядку?..
Марк підняв на неї погляд і спробував усміхнутися знову.
— Буду, якщо ви перестанете дивитись на мене так, ніби я вже помираю.
— Це залежить від того, чи перестанеш ти поводитися як старий дід, який зараз розсиплеться, — фиркнув Слава.
І попри втому, кашель і важкий день, у будинку знову стало трохи тепліше. 

Ми виживали як могли.
Іноді — чесно. Іноді — ні.
Найчастіше доводилося красти. У багатіїв, торговців, тих, хто навіть не помічав зникнення кількох монет чи мішка їжі. Я довго переконувала себе, що це не робить нас поганими людьми. Просто… голод не залишає великого вибору.
У нас були лише ми самі.
П’ять років тому місто накрила епідемія. Спочатку люди думали, що це звичайна гарячка. Але дуже швидко вулиці стали тихими. Занадто тихими. Будинки зачинялися один за одним, а запах ліків і диму ще довго висів у повітрі.
Я пам’ятаю мамині руки — гарячі, тремтячі. Вона все одно посміхалась мені, навіть коли ледве могла дихати. Казала, що все буде добре. Батько тоді майже не спав, постійно носив воду, шукав ліки, просив допомоги.
А потім одного дня мама просто… не прокинулась.
Після цього батько ніби згас разом із нею. Я бачила, як він намагався триматися заради мене, але хвороба забрала й його. Повільно. Болісно.
Я досі пам’ятаю той ранок.
У будинку було так тихо, що мені стало страшно ще до того, як я зайшла до кімнати.
Після похорону я залишилась сама.
Мені було страшно повертатися додому. Той дім більше не був домом — лише порожні кімнати й тиша, від якої хотілося кричати.
Тоді з’явилися Слава і Макар.
Вони теж втратили батьків. Слава майже ніколи не говорив про це, а Макар після смерті матері кілька тижнів узагалі не вимовляв ні слова. Ми були дітьми, які раптом залишилися самі проти цілого світу.
Спочатку ми просто ділилися їжею. Потім — почали жити разом у старому будинку на пагорбі.
Було важко.
Деколи ми лягали спати голодними. Узимку мерзли так сильно, що прокидались серед ночі лише щоб перевірити, чи піч ще не згасла. Ми вчилися виживати раніше, ніж вчилися нормально жити.
Слава завжди робив вигляд, ніби все під контролем. Навіть коли сам був наляканий. Макар умів знаходити вихід із будь-якої ситуації, хоча часто жертвував собою більше, ніж варто було.
А я… я просто боялася знову залишитися одна.
Тому трималася за них так сильно, як тільки могла.
Можливо, ми й не були справжньою родиною.
Але для мене вони стали чимось навіть важливішим. 

Макар сів ближче до світла лампи й висипав вміст мішечка на старий дерев’яний стіл. Усередині були монети, кілька яблук, маленький срібний перстень і ще дрібниці, які Марго встигла прихопити під час втечі.
— Ну, цього хоча б на вечерю вистачить, — пробурмотів Слава, заглядаючи через його плече.
Макар тим часом мовчки перебирав речі пальцями, ніби щось шукав. Раптом між тканиною щось блиснуло.
— А це ще що?..
Він обережно витягнув браслет.
Тонкий, золотистий, вкритий дрібним гравіюванням у формі листя. А посередині — великий блакитний сапфір, чистий і глибокий, наче шматок ясного неба.
Світло лампи ковзнуло по каменю, і той спалахнув холодним сяйвом.
Макар задумливо примружився, розглядаючи прикрасу.
— Глянь, Марго, — тихо мовив він. — Камінь майже такого ж кольору, як твої очі.
Марго завмерла.
— Безкрає небо в ясний день, — усміхнувся Макар. — Красиві.
Вона машинально відвела погляд убік, сильніше натягуючи рукав.
— Шкода тільки, що ти постійно їх ховаєш.
— І правильно робить, — різко перебив Слава.
Він одразу напружився, схрестивши руки на грудях.
— Варто комусь помітити її очі — і за нею почнуть полювати работорговці. Або ще гірше.
Його голос ставав дедалі гучнішим.
— Ти взагалі розумієш, що може статися?!
— Та зрозумів я, — гаркнув у відповідь Макар, насупившись. — Не кричи так, ніби я ворог.
— А інколи поводишся саме так!
— Та годі вам! — Марго швидко стала між ними, поки вони знову не вчепилися один в одного.
Вона вже знала цей погляд у їхніх очах. Ще трохи — і все закінчиться синцями, перекинутими стільцями й розбитим посудом.
Слава важко видихнув і першим відступив убік.
— Все, нормально, — пробурмотів він.
Потім він різко змінив тон, ніби сварки й не було.
— Я там медовухи приніс.
— О, тепер розумію, чого ти такий добрий сьогодні, — фиркнув Макар.
— Замовкни.
Вони пішли до столу, продовжуючи тихо сперечатися між собою, майже не звертаючи уваги на Марго.
А вона залишилась стояти з браслетом у руках.
Кілька секунд просто дивилась на нього.
Потім обережно одягнула на зап’ястя.
Прикраса виявилась напрочуд легкою, ніби створеною саме для неї. Золото холодило шкіру, а сапфір у центрі сяяв так глибоко, що від нього було важко відвести очі.
Марго повільно простягнула руку вперед.
Гравіювання у вигляді листя ніби ожило під світлом лампи, а камінь раптом спалахнув м’яким блакитним сяйвом.
Наче всередині нього ховалось світло.
— Подивися… все-таки одягла, — почувся голос позаду.
Марго здригнулася й різко обернулася.
У дверях стояли Макар і Слава.
І обоє дивилися не на неї.
На браслет.
Сапфір світився.
Не від лампи.
Сам по собі.
— Ти це бачив?.. — тихо, майже пошепки, промовив Макар.
Слава нічого не відповів. Його обличчя раптом стало неприродно серйозним.
Марго різко сховала руку за спину.
Але було запізно.
Камінь знову спалахнув крізь її пальці.
— Та про що ти говориш? — нервово кинула вона.
Вона поспіхом зірвала браслет із руки й жбурнула його кудись у кут кімнати. Метал глухо вдарився об підлогу.
— Марго, ти ж сама бачила—
— Нічого я не бачила! — різко перебила вона Макара.
Її голос здригнувся гучніше, ніж вона хотіла.
— Це просто дурний браслет. І він точно не для мене.
— Та ні, ти не розумієш—
— Я сказала, досить!
У кімнаті запала тиша.
Навіть Слава більше нічого не говорив.
Марго швидко відвернулась від них і підійшла до столу, удаючи, ніби її раптом дуже зацікавила їжа.
— То що в нас сьогодні є?.. — тихо пробурмотіла вона, починаючи перебирати продукти, хоча руки її ледь помітно тремтіли. 

Марго стала біля столу й почала перебирати продукти, задумливо оглядаючи кілька картоплин, шматок черствого хліба й невеликий мішечок крупи.
— Якщо це змішати… може вийти щось їстівне, — пробурмотіла вона собі під ніс.
Позаду почувся важкий зітх.
Слава підійшов ближче й одразу схрестив руки на грудях.
— Навіть не думай, — серйозно промовив він. — Ти ж знаєш, що в мене виходить краще. Тому киш звідси, я сам усе зроблю.
Марго обурено повернулась до нього.
— Та я просто хотіла допомогти.
— Пробач, але змушений відмовити, — буркнув Слава, вже забираючи в неї ніж.
Він досі пам’ятав її останню “допомогу”, після якої дим стояв по всьому будинку, а їжу довелося викинути собакам. І навіть вони дивилися на неї з підозрою.
— Ну хоча б трохи, — не здавалась Марго.
— Ні.
— Я можу хоча б—
— Марго.
Вона замовкла.
— Іди не заважай, — уже тихіше сказав Слава, зосереджено нахиляючись над казанком.
Марго скривилась, але все ж відступила.
За вікнами повільно згущався вечір. Старий будинок потонув у тьмяному світлі ламп, а вітер тихо свистів десь між щілинами в стінах.
Та спокій тривав недовго.
Уночі Макару стало значно гірше.
Його лихоманило. Волосся прилипло до мокрого від поту чола, дихання стало важким і уривчастим. Він майже не реагував на голоси, лише зрідка тихо стогнав крізь гарячковий сон.
Їжа, яку він намагався з’їсти ввечері, так і не залишилась у шлунку.
Слава сидів поруч із ним на підлозі, міцно стискаючи край ковдри.
У тьмяному світлі лампи його обличчя виглядало виснаженим.
— Невже… це все?.. — тихо прошепотів він.
Його голос зламався.
Слава опустив голову, і по щоці повільно скотилася сльоза.
— Він помирає… — хрипко видихнув він, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Марго стояла поруч, стискаючи руки.
— Не здавайся, — тихо промовила вона. — Можливо, якщо показати його лікарю… йому стане краще.
Слава різко підвівся.
— У нас немає на це грошей! — голос його раптом став гучним і злим. — Та й усе вже вирішено давним-давно.
Він нервово провів рукою по волоссю.
— Богиня ще від народження пише наші історії. І якщо вона вирішила забрати Макара… ми нічого не змінимо.
— Це неправда, — заперечила Марго, дивлячись йому просто у вічі. — Ми самі вирішуємо, ким бути. А богиня лише допомагає нам.
Слава гірко всміхнувся.
— Звісно. І хто це говорить? Дівчина, яка теж залишилась без сім’ї.
Слова повисли в повітрі.
Марго застигла.
Він сказав це в гніві. Не подумавши.
Але було пізно.
Кожне слово вдарило сильніше, ніж ляпас.
Бо для неї вони давно стали сім’єю.
Єдиною, що в неї залишилась.
Слава ніби й сам зрозумів, що сказав щось не те, але гордість не дозволила йому відступити.
Марго мовчала лише кілька секунд.
Потім її очі блиснули образою.
— Якщо ти вже здався… тоді я сама щось зроблю! — голос її тремтів. — А ти можеш і далі сидіти тут, як безпомічний!
Вона різко розвернулась і вибігла з кімнати.
Двері грюкнули так сильно, що здригнулися шибки.
У будинку знову стало тихо.
Лише важке дихання Макара порушувало цю тишу.
Слава повільно опустився назад біля ліжка й закрив обличчя руками.
І тільки тепер зрозумів, що щойно зробив боляче ще одній людині, яку боявся втратити. 

Вибігши з дому, Марго навіть не знала, куди саме йде.
Ноги самі несли її вперед крізь темні провулки й вечірні вулиці міста. У грудях усе стискалося від образи, злості й страху, який вона боялася визнати.
Макар помирав.
А вона нічого не могла зробити.
Спочатку Марго намагалася просити допомоги. Вона заходила до крамниць, зверталась до перехожих, благала хоча б підказати лікаря, який погодився б оглянути хворого без грошей.
Але люди проходили повз.
Для них вона була лише ще однією безпритульною дівчиною в старому одязі.
Непомітною.
Нікому не потрібною.
Дехто навіть не дивився в її бік.
Тоді страх поступово змінився відчаєм.
Марго помітила на прилавку невелику пляшечку з ліками. Усього на мить їй здалося, що вона зможе непомітно схопити її й утекти.
Та щойно її пальці торкнулися пляшечки, груба рука різко схопила її за зап’ястя.
— Гей, ти, щуре! — гаркнув чоловік.
Він смикнув її до себе так сильно, що Марго ледь втрималась на ногах.
— Ще раз побачу тебе тут — і не сподівайся на милість!
Його пальці боляче стискали її руки.
— Щоб твоєї ноги більше тут не було. Зрозуміла?!
Він грубо відштовхнув її.
Марго не втримала рівноваги й впала прямо на мокре каміння. Долоні обпекло болем.
Навколо хтось сміявся.
Хтось просто відвертався.
Ніхто не допоміг їй піднятися.
Марго повільно встала, опустивши голову.
Чому все стало саме так?..
Чому світ виявився настільки жорстоким?
І якщо це справжнє життя… то чому вона почувалася в ньому настільки зайвою?
Вона довго блукала вузькими вуличками, майже не помічаючи дороги. Поступово шум міста залишився десь позаду.
Попереду тихо дзюркотів маленький струмок.
Марго зупинилась біля нього й повільно опустилась на коліна. Холодний вітер одразу пробрався під одяг, але їй було байдуже.
Вона подивилась у воду.
І побачила власне відображення.
Ті самі очі.
Рідкісні. Незвичайні. Небесно-блакитні, ніби в них назавжди застигло світло ясного дня.
Очі, через які їй доводилося ховатися все життя.
Очі, які приносили більше страху, ніж захоплення.
Сльози самі покотилися по щоках, падаючи в темну воду струмка.
Марго різко закрила обличчя руками.
І тоді заплакала по-справжньому.
Усе, що вона так довго тримала всередині — страх втратити Макара, слова Слави, безсилля, самотність — раптом вирвалося назовні.
Небо над містом затягнули важкі хмари.
Порив сильного вітру здійняв пил і листя, а за кілька секунд на землю впали перші краплі дощу.
Холодні.
Різкі.
Дощ швидко посилився, змочуючи волосся й одяг Марго, але вона навіть не намагалася сховатися.
Знову доведеться повертатися додому з порожніми руками.
Вибігши з дому, Марго навіть не знала, куди саме йде.
Ноги самі несли її вперед крізь темні провулки й вечірні вулиці міста. У грудях усе стискалося від образи, злості й страху, який вона боялася визнати.
Макар помирав.
А вона нічого не могла зробити.
Спочатку Марго намагалася просити допомоги. Вона заходила до крамниць, зверталась до перехожих, благала хоча б підказати лікаря, який погодився б оглянути хворого без грошей.
Але люди проходили повз.
Для них вона була лише ще однією безпритульною дівчиною в старому одязі.
Непомітною.
Нікому не потрібною.
Дехто навіть не дивився в її бік.
Тоді страх поступово змінився відчаєм.
Марго помітила на прилавку невелику пляшечку з ліками. Усього на мить їй здалося, що вона зможе непомітно схопити її й утекти.
Та щойно її пальці торкнулися пляшечки, груба рука різко схопила її за зап’ястя.
— Гей, ти, щуре! — гаркнув чоловік.
Він смикнув її до себе так сильно, що Марго ледь втрималась на ногах.
— Ще раз побачу тебе тут — і не сподівайся на милість!
Його пальці боляче стискали її руки.
— Щоб твоєї ноги більше тут не було. Зрозуміла?!
Він грубо відштовхнув її.
Марго не втримала рівноваги й впала прямо на мокре каміння. Долоні обпекло болем.
Навколо хтось сміявся.
Хтось просто відвертався.
Ніхто не допоміг їй піднятися.
Марго повільно встала, опустивши голову.
Чому все стало саме так?..
Чому світ виявився настільки жорстоким?
І якщо це справжнє життя… то чому вона почувалася в ньому настільки зайвою?
Вона довго блукала вузькими вуличками, майже не помічаючи дороги. Поступово шум міста залишився десь позаду.
Попереду тихо дзюркотів маленький струмок.
Марго зупинилась біля нього й повільно опустилась на коліна. Холодний вітер одразу пробрався під одяг, але їй було байдуже.
Вона подивилась у воду.
І побачила власне відображення.
Ті самі очі.
Рідкісні. Незвичайні. Небесно-блакитні, ніби в них назавжди застигло світло ясного дня.
Очі, через які їй доводилося ховатися все життя.
Очі, які приносили більше страху, ніж захоплення.
Сльози самі покотилися по щоках, падаючи в темну воду струмка.
Марго різко закрила обличчя руками.
І тоді заплакала по-справжньому.
Усе, що вона так довго тримала всередині — страх втратити Макара, слова Слави, безсилля, самотність — раптом вирвалося назовні.
Небо над містом затягнули важкі хмари.
Порив сильного вітру здійняв пил і листя, а за кілька секунд на землю впали перші краплі дощу.
Холодні.
Різкі.
Дощ швидко посилився, змочуючи волосся й одяг Марго, але вона навіть не намагалася сховатися.
Знову доведеться повертатися додому з порожніми руками. 

Минуло кілька днів. 

Небо від самого ранку було сірим, важким, ніби й воно оплакувало Макара.
Слава стояв біля свіжої могили, не зводячи погляду з темної землі. Вітер тихо колихав суху траву, а холод пробирав до кісток, та він ніби не помічав цього.
У голові без кінця крутилися одні й ті самі думки.
«Чому я не зробив цього раніше?..»
Його пальці мимоволі стиснулися в кулак.
«За неї готові платити такі гроші… тоді Макар, можливо, був би живий.»
Але тепер уже пізно.
Ніякі гроші не повернуть брата назад.
— Пробач мені за той вечір… — тихо промовив Слава, дивлячись на могилу.
Його голос був хрипким і втомленим.
Вітер шелестів сухим листям, ніби повторюючи ці слова знову й знову.
Поруч стояла Марго, міцно стискаючи краї рукавів.
— Ні… це ти мене пробач, — ледве чутно сказала вона. — Якби я тоді швидше знайшла допомогу…
Голос її здригнувся.
— Пробач…
Слава повільно похитав головою.
— Те, що сталося… вже не змінити.
На кілька секунд між ними запала тиша.
Потім він раптом обернувся до неї.
— Марго… я хочу показати тобі одне місце.
Вона здивовано підняла очі.
— Зараз?
— Так.
Його голос звучав дивно спокійно.
— Ти не проти?
Марго трохи вагалась, але все ж кивнула.
— Добре. Ходімо.
Вони довго піднімалися вузькою стежкою вгору, подалі від міста. Вітер ставав сильнішим, а старі дерева навколо скрипіли від кожного пориву.
Нарешті попереду з’явився будинок.
Напівзруйнований.
Порожній.
Його вікна були темними, дах частково провалився, а дерев’яні стіни давно вкрилися тріщинами.
Марго зупинилась біля входу й насторожено озирнулась.
— Тут нікого немає…
— Я знаю, — тихо відповів Слава. — Але іноді саме в порожніх місцях ховається найважливіше.
Марго насупилась.
— Слава… ти мене лякаєш.
Він опустив погляд.
— Це треба було зробити ще давно…
— Про що ти—
Раптом десь позаду рипнули двері.
Марго різко обернулась.
У кімнату зайшли двоє чоловіків.
Високі. Озброєні. У темному одязі.
Серце Марго миттєво впало кудись униз.
Вона перевела погляд на Славу.
І в ту ж секунду все зрозуміла.
— Пробач мені! — раптом вигукнув він.
А потім… вибіг із будинку.
— Слава?!
Марго кинулась за ним, але чоловіки миттєво схопили її. Один грубо заломив руки за спину, інший штовхнув на підлогу.
— Ти… — її голос зірвався. — Ти продав мене?!
Вона почала вириватися з усіх сил.
— Невже я тобі настільки заважала?! — закричала Марго, відчайдушно намагаючись звільнитись.
Один із чоловіків різко притиснув її ногою до підлоги.
— Заспокойся, дівчисько, — зневажливо кинув він. — Інакше буде тільки болючіше.
— Досить, Давиде, — холодно промовив другий.
Його голос був спокійний. Надто спокійний.
— Вона нам ще знадобиться.
Він повільно нахилився до Марго й одним різким рухом підняв її на ноги. Пальці грубо вплелися в її волосся, змушуючи задерти голову вгору.
Марго тихо скривилась від болю.
Напівтемна кімната здавалася задушливою. Старі дошки скрипіли під ногами, а слабке світло ліхтаря кидало на стіни довгі, викривлені тіні.
— Покажи мені свої очі, — тихо промовив чоловік.
Його голос був спокійний.
Надто спокійний.
Саме це лякало найбільше.
Марго міцно заплющила очі, намагаючись вирватися, але хватка стала тільки сильнішою.
— Я сказав… відкрий їх.
На мить запала тиша.
Навіть вітер за вікном стих, ніби сам світ завмер в очікуванні.
Марго повільно розплющила очі.
І в ту ж секунду пошкодувала про це.
Він дивився прямо на неї.
Не кліпаючи.
Його очі… були неприродними.
Золоті.
Не теплі, не схожі на людські — вони нагадували розплавлений метал, у якому відбивалося тьмяне світло лампи. У глибині цих очей щось рухалось, щось живе й хиже, ніби за ними ховалась істота, що лише вдавала людину.
Марго відчула, як по спині повільно пробіг холод.
Їй здалося, ніби цей погляд проникає глибше за шкіру.
Наче він бачить усі її страхи.
Усі таємниці.
Чоловік завмер, вдивляючись у її очі так уважно, ніби боявся пропустити бодай щось.
І тоді вираз його обличчя змінився.
Здивування.
Майже захоплення.
Його пальці мимоволі сильніше стиснули її волосся.
— Так ось які вони… — тихо видихнув він.
Марго затремтіла.
Бо в його голосі не було звичайної цікавості.
Лише дивне, моторошне зачарування.
Він повільно нахилився ближче, не відводячи від неї погляду.
Блакитні очі Марго відбивалися в золотих зіницзіницях чоловіка, ніби два абсолютно різні світи зіткнулися в одній точці.
Небо і золото.
Світло і щось темне, незрозуміле.
— Давиде… — тихо промовив він, усе ще дивлячись їй у вічі. — Чутки не брехали.
Куточки його губ повільно смикнулися в усмішці.
— Небесно-блакитні… справжня рідкість. 

Підійшовши до свого напарника, чоловік гидливо скривився, не зводячи погляду з Марго.
— Він всь в бруді… — холодно промовив він. — І цей запах вулиць. Її потрібно привести до ладу.
— Зробимо, — коротко відповів Давид і рушив до неї.
Марго різко відступила назад.
Раз.
Другий.
Поки спиною не вперлась у холодну кам’яну стіну.
Серце шалено калатало в грудях.
Давид нахилився ближче й різко схопив край її сорочки. Тканина тріснула під його руками.
Марго судомно прикрила груди руками й опустилась на підлогу, стискаючись у клубок, ніби це могло хоч якось захистити її.
Її плечі тремтіли.
Не від холоду.
Від приниження.
Від страху.
На кілька секунд у кімнаті запала дивна тиша.
Потім один із чоловіків здивовано примружився.
— Вона… дівчина?
Він повільно оглянув Марго зверху вниз.
— А вдягнена була, як хлопець.
— Для безпритульних це нормально, — байдуже відповів Давид. — Так легше вижити.
Чоловік із золотими очима присів навпочіпки неподалік, уважно спостерігаючи за нею.
— Сирота… — задумливо промовив він. — Напевно, все життя тікала від людей, схожих на нас.
На його губах з’явилась ледь помітна усмішка.
— Іронічно.
Давид тихо хмикнув.
— Зате цього разу удача нарешті на нашому боці. Не доведеться шукати іншу.
— Що накажете робити далі? — запитав він.
Чоловік із золотими очима повільно підвівся й підійшов до Марго.
Вона здригнулась, коли його тінь накрила її.
Він нахилився ближче.
Надто близько.
— Послухай мене уважно, — тихо промовив він.
Його голос був м’яким, але від цього ставав лише страшнішим.
— Від сьогодні та Марго, яку ти знала… померла.
Марго затамувала подих.
Чоловік обережно підняв її підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі.
Золоті зіниці знову дивно блиснули в темряві.
— Тепер ти народишся заново.
Він усміхнувся.
І від цієї усмішки по шкірі Марго пробіг мороз.
— Як принцеса Емілія де Вальтер.