1 гл. Карета без поверненя

Кінь важко дихав, збиваючи копитами мокру землю, поки вершник мчав вузькою дорогою крізь нічний ліс. Холодний вітер бив у лице, але посланець навіть не намагався сповільнитися.
У голові лунав лише один наказ:
“Доставити повідомлення негайно.”
Усе почалося ще до світанку.
На прикордонній вежі панувала звична тиша, поки один із вартових раптом не помітив дивний рух у тумані. Спочатку це здалося обманом зору — темні плями серед сірої мли.
Але їх ставало більше.
І більше.
Тоді над лісом пролунав глухий звук рогу.
Один.
Другий.
Третій.
Вартові завмерли.
А коли ранковий вітер розігнав туман, у кожного в грудях похололо.
На горизонті стояло військо.
Безкраї ряди солдатів у темній броні тягнулися вздовж кордону, мов чорна хвиля. Над ними майоріли прапори південного королівства, а між шеренгами повільно рухались вершники.
Їх було занадто багато.
Надто близько до кордону.
— Негайно до столиці! — різко наказав командир, обернувшись до молодого посланця. — Король має дізнатися про це зараз же!
І тепер він мчав без перепочинку.
Гілки били по плечах, кінь ковзав на мокрому камінні, а легені палило від холодного повітря. Та посланець лише сильніше стискав поводи.
Якщо південь стягує війська…
Попереду нарешті з’явилися вогні столиці.
Він майже не відчував рук від утоми, коли промчав крізь ворота палацу. Слуги й вартові ледь встигали відходити з дороги, почувши шалений стукіт копит.
Посланець зіскочив із коня просто біля сходів і, не зупиняючись, кинувся вперед довгими коридорами палацу.
Дихання збивалося.
Серце гупало так голосно, що заглушало все навколо.
Лише б не запізнитись.
Попереду вже виднілися двері тронної зали.
Вартові різко відчинили їх перед ним.
— Ваше Високосте, загроза насувається з півдня – промовив посланець.
— Що? — вставши він зачипився за стіл відсунувши стілець назад. А в його тримтячому голосі було чути тривогу.
Підходячи блище він говорив з кожним кроком. 

— Напад може статись будь-якої миті.
— Негайно зібрати всіх у залі! — розриваючий крик пройшовся по залу.

Менш ніж за півгодини в залі зібрались найвищі радники, генерали та кілька наближених осіб. Король, окидаючи присутніх пильним поглядом, подумки зітхнув: «Ми не готові до війни...»

— Пане, ми й справді не готові, — почав один із радників, його спокій був дивним.
— Я знаю, — жавши руку в кулак різко гупнув  по столу. — Нам потрібне рішення. Негайно! — Його голос розрізав повітря, мов лезо а ехо пройшло так ніби це почув увесь замок.
— А може, оголосити загальну мобілізацію? — припустив  радник з права.
— Не встигнемо, — вигукнув Амір і не відводячи вигляду.

Король перевів погляд на сина. В очах юнака не було страху — лише рішучість. Ти маєш якийсь план? - пильно дивлючи в очі король спитав.

— Так, він в мене є! — тихо сказав Амір перекинувшись очима з королем
— Я слухаю, — очі короля спалахнули надією.
— Можливо, їх зупинить політичний шлюб, — спокійно мовив принц.
— Але де ми знайдемо наречену— промовивши так громко але різко настала тишина нічна. 
Піднявши руку він дав знати щоб всі мовчали. Тихо:— Ти хочеш, щоб моя донька вийшла за принца ворога?! — Король не стримав подиву. Його обличчя спалахнуло, він повільно сів, заглибившись у роздуми.

«Емілія... Вона особлива. Але саме це може врятувати державу», — подумки міркував він.

— Гадаю, ти маєш рацію, - голос перервав тишу яка тривала не так довго. король, повернувшись до сина. — Я подбаю про аудієнцію. А ти вирушай за нею. Пора нам 1познайомитися.
Амір вставки зі стола відійшов і вклонитися промовив: – мені вже час йти.

Він вийшов із зали й одразу наказав готувати карету. Зібрати найкращих людей. Незабаром вона вже чекала біля воріт.  Але проблема була в одном військо які мали вирушати із принцьом були на завдані тому він взяв з собою декількох які були в місті. Зібравши кілька речей, принц вирушив у дорогу.

Шлях був далекий. Вони проїжджали густі ліси, де сонце пробивалося крізь крону, малюючи на дорозі золоті плями. Увечері зупинилися біля річки, а на світанку рушили далі — до святилища, схованого серед гір, біля прозорого озера. Вони зупинились біля воріт навіть не встигли вийти з карети як до нього підійшла одна із людей цього місця.

— Ваше Високосте, що привело вас до нас? — з поклоном звернулася одна з жриць.
— Я прийшов за Емілією, — відповів Амір, поглядом окидаючи кам’яні арки. — Її час повернутися додому. – пробурмотів Амір. 

У натовпі виник легкий шум. Деякі жриці сполохано переглядалися.

— Сестро... він хоче забрати нашу старшу жрицю? — прошепотіла одна, блідіючи.
— Я покличу її, — мовила старша й хутко зникла в натовпі.
Але одна із цікавості підійшла дізнатись.
— Але чому ви хочете її забрати? — запитала інша, темноволоса жриця, сміливо глянувши в очі принцу.
— Вона — принцеса Вержинії. Настав Її час проявити себе. 

Тиша впала миттєво. Слова зависли в повітрі, мов блискавка перед грозою.

— Що?! — вигукнула одна з жриць, ступаючи назад. — Цього не може бути...

І тут — двері святилища повільно відчинилися. У проймі з'явилася постать у білому. Золотисте світло падало їй на плечі, мов ореол.

Емілія йшла легко, майже нечутно, мов не торкалася землі. Її сукня — проста, лляна, з вишивкою стародавніх символів, — спадала до самої землі. А її очі були не просто блакитними — в них жила глибина неба перед світанком. Світло ніби народжувалося всередині них, м’яко розтікаючись тонким сяйвом, як віддалене полум’я, що не гріє, але притягує. У їхній глибині мерехтіли ледь помітні іскри, наче там прихована давня магія, забута світом, але ще жива.
Коли вона дивилась, здавалося, ніби її погляд проникає крізь реальність — бачить більше, ніж дозволено звичайним людям. Її очі змінювали відтінок залежно від світла: від ніжного, майже прозорого блакитного до глибокого, насиченого сапфірового, ніби в них відбивався цілий інший світ.
І в ту мить, коли в них потрапляло світло, вони спалахували тихим, загадковим сяйвом — таким, що змушує затримати подих і повірити: перед тобою не просто людина, а щось більше. 


— Ти кликав мене? — м’яко спитала вона.
Амір вклонившись, став на одне коліно взявши її за руку.

— Глянь на мене, сестро. 

Вона м’яко звільнила руку.

— Не треба так. Я — лише жриця цього місця.
— Послухай, — підвівся Амір. — Батько хоче бачити тебе. Він просить тебе повернутись.

Емілія довго мовчала. У її очах мерехтіла печаль.

— Чому зараз? Після стількох років мовчання?
— Бо тепер ти потрібна не тільки як донька... а як принцеса.

Вона зітхнула й кивнула.
— Якщо це мій шлях — я прийму його. Але серце залишиться з богинею Алірею.

Одна з жриць підійшла ближче до Емілії.

— За межами святилища — не тиша. Там лунає шепіт інтриг. Будь обережна.
— А ми молитимемось за тебе, — додала інша, молода. — Богиня не полишає тих, хто вірить.

Емілія обернулася до брата:

— Я готова. Веди мене додому.


---
Дорога була довгою, і сутінки вже повільно накривали ліс. Один із підлеглих запропонував звернути на коротший шлях — вузьку дорогу, що петляла поміж темних дерев. Іншого вибору майже не було, тож карета звернула з головного тракту.
Колеса глухо скрипіли по нерівній землі, коні нервово били копитами, а небо над ними швидко затягувалося важкими сірими хмарами. У повітрі висіла дивна напруга — така тиха й густа, ніби сам ліс затамував подих.
І раптом—
Різкий свист розірвав тишу.
Стріла блискавкою пролетіла крізь темряву й з глухим ударом встромилася в стовбур дерева всього за крок від коня. Тварина різко стала дибки, голосно заіржавши, а кучер ледве втримав поводи. Листя здригнулося, десь у хащах тріснула гілка — і в ту ж мить стало моторошно ясно: ми тут не самі.

Попереду дорога різко звернула, майже обриваючись у темряву між скелями. Кінь, уже зляканий пострілом і криками позаду, не встиг зреагувати. Його копита ковзнули по вологому камінню, і вся вага екіпажу в одну мить стала некерованою.
Різкий ривок — і карета втратила опору.
Колеса на секунду зависли в повітрі, наче час сповільнився. Потім усе пішло вниз. Дерев’яні балки скрипнули, тріснули, і карета, разом із конем, зірвалася у прірву.
Повітря навколо наче зникло. Лише вітер свистів у вухах, змішуючись із металевим дзвоном і криками, що швидко губилися у висоті. Кам’яні стіни каньйону пролітали повз з лякаючою швидкістю — темні, різкі, байдужі.
Кінь бився в паніці, намагаючись утриматися, але тільки ще більше втрачав рівновагу. Карета переверталася в повітрі, дошки розходилися, речі вилітали назовні й зникали в безодні.
Мить — і удар.
Глухий, важкий звук рознісся десь унизу, відбившись луною від скель. Потім ще один, і все змішалося в хаотичний гуркіт деревини, каміння і пилу, що піднявся з дна прірви.
І тільки після цього настала тиша — глибока, неприродна, ніби сама долина на мить затримала подих. 

Амір кинувся до краю прірви так швидко, що один із гвардійців ледве встиг схопити його за плащ. Унизу клубочився пил, між скель ще луною котився гуркіт розбитої карети.
— Емілія! — його голос розірвав нічну тишу.
Та у відповідь — нічого.
Лише вітер, що гуляв між скелями, повернув йому власний крик, спотворений і мертвий. Ця тиша тиснула сильніше за будь-який звук.
Амір завмер, стискаючи руків’я меча так сильно, що побіліли пальці.
Позаду почувся шум боротьби. Двоє гвардійців грубо поставили на коліна слугу — того самого, що кілька хвилин тому так наполегливо радив звернути на короткий шлях. Його одяг був забруднений пилом, але в очах не було ані страху, ані каяття.
Амір повільно обернувся до нього.
— Напад на королівську родину карається смертю, — холодно промовив він.
Слуга лише підняв голову і всміхнувся. Дивно спокійно. Майже з насмішкою.
Це насторожило всіх занадто пізно.
Різким рухом він вихопив кинджал із піхов найближчого гвардійця. Метал блиснув у світлі смолоскипів — і тієї ж миті лезо увійшло йому просто під ребра.
Гвардійці кинулися вперед, але вже було запізно.
Кров повільно потекла по його руках, а усмішка так і залишилася на обличчі — моторошна, викривлена, незмінна навіть тоді, коли життя згасло в його очах.
На кілька секунд запала важка мовчанка.
Потім до Аміра обережно підійшов молодий слуга, той, що мав супроводжувати Емілію. Його голос тремтів.
— Пане… що тепер робити?..
Амір мовчав. Його погляд був прикутий до темної прірви попереду.
Вітер знову здійняв пил ізнизу, ніби сама безодня намагалася приховати те, що сталося.
— Ніхто не повинен дізнатися про це, — нарешті промовив він тихо, але так, що кожен почув. — Якщо новина вийде за межі цього лісу… почнеться війна.
Він перевів холодний погляд на людей навколо.
— Хто наважиться заговорити — буде страчений.
Гвардійці мовчки опустили голови. Навіть вітер стих, ніби побоявся порушити його наказ.