Коли всезагальні розваги дещо вщухнули я з Мігелем нарешті змогли спокійно посидіти в наших улюблених «Сльозах русалки». До цього часу ми обоє були зайняті тим, що на чолі патрульних загонів, невсипуще слідкували за порядком в місті, і на відвідини корчми, у нас просто не вистачало сил. Сьогодні ж нарешті нетверезої, галасливої юрби в Естіссаці стало помітно менше і частина офіцерів, серед яких опинилися і капітани Вібурно та Алонсо, отримала звільнення від служби.
Зібратися в гостинного синьйора Джованні нас змусила ще одна важлива причини. На світанку циркова трупа, у якій виступала синьйорина Іоланта, знову вирушала в турне і юна акробатка мала прийти в шинок щоб попрощатися з нами. Цієї зустрічі ми очікували з неабияким нетерпіння і легким присмаком смутку. Мігель журився з того що йому так і не вдалося зблизитися з вродливою дівчиною, мене ж діймала злива запитань, відповіді на які я так і не отримав.
Служниця принесла в кімнатку, де ми традиційно усамітнилися, барильце міцного вина і глек звичайної води. Знаючи про відразу синьйорини Іоланти до смаженого м’яса ми обмежилися головкою козячого сиру та свіжоспеченою паляницею на закуску.
Наповнивши два кухлі вином іберієць сумно зітхнув й виголосив короткий тост:
– Вип’ємо, друже П’єтро, за нашу бойову удачу.
Відповісти побратиму я не встигнув, бо в кімнаті раптом прозвучав знайомий голос:
– Не годиться таким шляхетним лицарям пити наодинці, ще й за таке славне діло як бойова удача.
Ми оглянулися і побачили в прочинених дверях кардинала Фелліні. Хоч Його Преосвященство заради маскування й одягнув на себе чорну рясу монаха я з Алонсо впізнали його миттєво. Схопившись з-за столу ми шанобливо похилили голови не знаючи як дальше поводити себе в такій незвичній ситуації. Змовницьки підморгнувши нам кардинал вміло розрядив зніяковіле напруження, шо виникло в кімнатці.
– Ну чого ви остовпіли так ніби побачили не звичайного ченця, а самого повелителя пекла Люцифера? – жартівливим тоном промовив кардинал і всміхнувшись додав. – Може пригостите вином бідного монаха, у якого в горлянці пересохло від далекої дороги.
– Так, Ваше Пре… – застережний погляд Фелліні обірвав іберійця на половині його фрази.
– Ніяких титулів, – суворим тоном проказав кардинал. – Просто брат Януарій. А від хорошого вина я дійсно не відмовлюся.
Я підсовую стільця нашому гостеві й обережно цікавлюся:
– Що привело брата Януарія в цю корчму?
– Добрі люди нашептали, що саме тут можна зустріти двох шляхетних лицарів, яким бідний монах колись пообіцяв задовільнити їхню цікавість.
Кардинал хитро всміхнувся і потягнувся до запропонованого кухля з вином. Відсьорбнувши чималу порцію спиртного Фелліні вдоволено прицмокнувши й продовжив:
– То з чого почнемо?
– А ви дійсно відповісте на всі наші запитання? – першим розпочинає Алонсо.
– Звісно ні. Тільки на ті які можу відповісти, бо деякі речі мають залишитися в таємниці, навіть від таких вірних та благородних людей як ви. Сприйміть це з розумінням.
– Тоді можете хоча б сказати те чи синьйорина Іоланта дійсно ваша небога? – продовжував розпитувати Мігель.
– Це вона вам таке сказала? Ото жартівниця. Звісно, що ні.
– Тоді хто вона?
– Нехай синьйора сама розповість вам про це, – ухильне відповів Фелліні. – Я ж можу лише сказати, що познайомилися ми дуже давно і її поява стала для мене великою несподіванкою.
– Яремо, не потрібно бути таким таємничим перед нашими друзями, які готові були, заради твого порятунку, пожертвувати власним життям.
І знову поява синьйорини Іоланти якщо й не стала для нас повною несподіванкою, та все ж відбулася доволі раптово. В очах у дівчини танцювали лукаві бісики а на вустах сяяла чарівлива посмішка.
– Зореславо, думаєш їм варто розповідати про нашу далеку минувшину?
– А чом би й ні, – безтурботно промовила дівчина. – Хіба вони не довели свою чесність та відданість? А про те що вміють і будуть зберігати чужі таємниці я не сумніваюся.
– Гаразд, але не вдавайся до зайвих подробиць, – Його Преосвященство знову тягнеться до кухля з вином.
Тендітна акробатка присідає до столу й починає розповідати:
…Вона обожнює літати, що й не дивно, адже є донькою гірських вітрів. Ширяти попід хмарами, навипередки з легкокрилими птахами, невід’ємна частка її імпульсивної сутності. Примхлива та непередбачувана за своїм характером, прихильна до тих хто щирий та відданий з нею і безжальна з тими хто необережно чи навмисне викличе у неї гнів. Вродлива спокусниця, неймовірна ревнивиця і просто та котрій підвладна магія стихії й кого в легендах називають – Повітруля.
Зазвичай вотчиною Повітрулі були гори Карпати, та цього разу жага до подорожей завела її аж в Поліські ліси. Саме там, на землі Лодомерії, донька вітру й зустріла молодого парубка на ім’я Ярема. Хлопець привабив її своєю грою на сопілці, мелодійні переспіви якої миттєво заполонили увагу золотоволосої красуні. Вони закохалися одне в одного з першого погляду і це полум’яне почуття нагадувало літню грозу – бурхливу, шалену й величну водночас. Були ніжні обійми, солодкі поцілунки і танці під зоряним небом під час яких ноги переставали відчувати землю, а в голові поморочилося від відчуття феєричної невагомості та легкості.