13

– Нехай мене зжре печерний троль, – тільки й спромігся вимовити ошелешений друг.

– Не лайся, а краще допоможи мені, – обірвав я лайку побратима.

Ми перевернули Його Преосвященство на спину і влили йому до рота трішки вина, що у нас ще залишалося. Цілющий виноградний напій допоміг бідолашному прийти до тями, бо вже замість стогонів з його губ зірвалося запитання:

– Хто ви, добрі люди? Нехай зішле на вас своє благословення наш Отець Небесний.

– Ваше Преосвященство, це ми, ваші капітани – П’єтро Вібурно і Мігель Алонсо, – відповів я.

– Де я і що ми тут робимо? – кволим голосом поцікавився кардинал.

– Ми зараз в лігві перевертнів. Вас викрала гарпія, а ми прийшли вас визволяти.

– Нічого не пам’ятаю. Пригадую тільки, що я мав провести перемовини з особистим посланцем князя Іхневмона на покинутому маяку. Здається на зустріч туди хтось все-таки з’явився, але все що дальше відбувалося  для мене суцільний морок.

І я з Мігелем навперебій кинулися розповідати кардиналові всі подробиці подій, що трапилися з нами за останні два дні. Його Преосвященство уважно нас вислухав, а потім докірливо прокоментував почуте:

– Ви однаково відчайдушні та безрозсудні, мої капітани. Навіщо ж було так ризикувати своїм життям і без підтримки приходити сюди.

– Це був наш святий обов’язок, – відповів я. – Ми ж давали обітницю вірно служити та оберігати Ваше Преосвященство від будь-яких загроз. Я не зумів захистити вас на маяку, тож мав виправити свою провину.

– Так то воно так, – сумно промовив Фелліні. – Але ж ви наражали на небезпеку сторонню дівчину. До речі хто вона і куди поділася.

Довелося іберійцю розкрити кардиналу ще й цю таємницю. Поки він розказував історію нашого знайомства з синьйориною Іолантою та її подальшу участь в наших пригодах Його Преосвященство не проронив і слова. Та коли дійшло до того, що акробатка нібито-то доводиться йому небогою, стрепенувся і попрохав описати зовнішність своєї ймовірної родички. Алонсо зробив це з максимальною точністю після чого Фелліні гучно зойкнув і почав швидко шепотіти слова молитви.

– Ваше Преосвященство, що з вами? – здивувався такою дивною поведінкою кардинала мій побратим.

– Нічого, сину мій, – відповів Фелліні голосом у якому чулася ледь прихована паніка. – Просто молюся за те щоб бідолашній дівчині вдалося уникнути зустрічі з цими волохатими чудовиськами.

Більше, окрім молитов, ми не почули від Його Преосвященства жодного слова. Гніт у Мігеля догорів і ми опинилися в повній темряві. З-за кам’яних стін не доносилося жодного звуку, тому можна було тільки уявляти собі, що ж діється назовні напівзруйнованої церкви. В глибині душі у мене ще жевріла надія, що можливо загін кардинальських мушкетерів встигне виручити нас, або добрий чаклун ще раз прийде нам на допомогу. Алонсо про існування невідомого мага нічого не знав, тому кілька разів емоційно висловився в адрес наших побратимів які чомусь не надто поспішають з порятунком.

Нарешті наше тривожне очікування перервав брязкіт замка. Заскрипіли двері, зблиснуло світло і на порозі з’явився один з перевертнів. Загрозливо виставивши перед собою алебарду він наказав:

– Піднімайте свої гузна і виходьте. Тільки не думайте викинути якогось коника. Втікати вам нікуди, лише прискорите свій кінець. А так, ще маєте трохи часу порадіти своєму нікчемному життю, поки ми не побенкетуємо вами.

Після цього вовкулака гидко зареготав-загавкав, а я здригнувся від жаху уявивши собі як моє тіло терзають гострі ікла цього кровожерливого почвари. Мігель теж пополотнів від почутого, бо мабуть схожі картини промайнули і в його свідомості. Натомість кардинал поводив себе на диво спокійно. Гордо піднявши голову він вибрався назовні з такою холодною самовпевненістю, як оце завше виходив з ризниці Храму Господнього під час Святої Літургії.

Біля церкви на нас вже очікувала вся зграя перевертнів. На мій подив вона виявилася порівняно невеликою. Десь зо дві дюжини дорослих чоловіків, трохи більше жінок і лише декілька малих дитинчат. Майже вся одіж перевертнів складалася з убогого, потертого лахміття. Чоловіки носили на собі одні латані-перелатані штани, жінки прикривали свої тіла попонами з ряднини, діти взагалі розгулювали голяка. Дивлячись на їхні худорляві постаті було нескладно здогадатися, що голод в цьому поселенні частенький гість.

– Прийміть Боже благословення, діти мої, – промовив кардинал перехрестивши ватагу вовкулаків, що стовбичила перед ним.

– Не треба тут цього святенницького блюзнірства, – відповів йому ватажок зграї. – Ми вовки і нам не потрібне благословення вашого бога.

– У всіх нас один Творець, сину мій, – парирував Фелліні перевертневі. – Тільки імена у нього різні.

– Досить, не для цього ми тут зібралися, – урвав промову Його Преосвященства вовкулака і його посіпаки підтримали схвальним гавкотом свого очільника.

– А для чого ми тут і чого чекаємо? – не втерпів імпульсивний Алонсо.

– Незабаром має з’явитися леді Імельда. Вона забере з собою цього святошу, а на вас шляхетні лицарі вже чекають котли з кип’ятком. З вашого м’ясця вийде наваристий бульйон, якого вистачить для всієї нашої зграї.

І хоча цю погрозу я чув вже не вперше, від неї у мене холодні дрижаки пробігли тілом. Не хотілось би так закінчити своє життя й стати харчом для ватаги зголоднілих звірів. З сумом підняв свій погляд догори, щоб мабуть востаннє помилуватися бездонною глибиною неба та теплим проміннячком передвечірнього сонечка. Вони були такими прекрасними, що очей не хотілося відривати.