12

До світанку мені з Алонсо довелося пережити мабуть найлякливіші миті наших життів. Зграя перевертнів оточила нас з усіх сторін і від хижого клацання їхніх ікл та лютого зблиску очей у обох холоділи серця. Тільки тоді ми збагнули якими буди легковажними і самовпевненими шаленцями коли зважилися на таку безрозсудну авантюру. Мабуть ми остаточно втратили здоровий глузд коли чомусь вирішили, що здатні самотужки визволити кардинала від гарпії та вовкулаків. Тепер прийшла розплата за нашу нерозумну відчайдушність, і нам не залишалося нічого іншого як тільки ревно молитися небесам та прохати всіх святих, щоб вони врятували нас від гострих пазурів безжальних, кровожерливих монстрів.

Ми так і зробили, ставши плечем до плеча, та тримаючи в руках по зарядженому пістолю і оголеному мечу промовили всі молитви які тільки знали. На щастя нічні почвари не наважилися на пряму атаку. Чому так трапилося – не знаю. Напевне це наші щирі благання до Всевишнього вберегли нас від неминучої загибелі, а може існували якісь інші причини, які не дозволили перевертням розтерзати нас цієї ночі. Та як би там не було, а здавалось би неминуча погибель обминула нас.

Коли з-за виднокраю з’явилися перші промінчики сонця зграя вовків зникла, залишивши після себе вщент витоптану траву навколо. Витерши холодний з лоба я запитав у побратима:

– Що тепер будемо робити, друже Мігелю?

Іберієць з-під лоба зиркнув в сторону пагорбів і шморгнувши носом коротко кинув:

– Підемо туди.

– А ти в змозі будеш продовжити шлях? – поцікавився я натякаючи на рану на його потилиці. – Наших коней немає. Може все ж почекаємо, поки нас наздожене підмога, а тоді вже разом будемо шукати лігво вовкулаків.

– На чекання не має часу, – рішуче заявив запальний Алонсо. – Тепер ми мусимо рятувати не тільки Його Преосвященство, але і синьйорину Іоланту. Чи ти хочеш, щоб цю беззахисну, юну дівчину зжерли ці нечестиві потвори?

Звісно нічого такого я не хотів, але і бездумно наражати себе на небезпеку, після бурхливої ночі, яка тільки-но минула, теж не надто прагнув. Однак заперечувати гарячому іберійцеві було марною справою. Він надзвичайно захопився симпатичною акробаткою і тепер заради її спасіння здавалося був готовий спуститися в саме пекло. Тож хоч-не-хоч а довелося змиритися з рішенням друга та продовжити нашу відчайдушну подорож.

Наспіх зібравши найнеобхідніше ми рішуче вирушили вперед. В якому напрямку дальше іти питань у нас не виникало. Слідів перевертнів навколо було так багато і вони виглядали настільки чітко, що не побачив би їх на землі хіба що сліпий. Вели вони сторону ущелини між двома пагорбами. Мабуть десь там знаходилося лігво вовків, у якому тримали ув’язненими довірливого кардинала Фелліні та його бідолашну небогу. Як ми будемо їх визволяти я зараз не мав і найменшого уявлення. Мабуть доведеться діяти залежно від обставин. Про те що захоплені бранці вже можуть бути мертвими – думати не хотілося.

Іти пішки це зовсім не те що їхати на коні, тому сьогодні ми рухалися не так швидко як учора і робили зупинки на перепочинок значно частіше ніж минулого дня. Та все ж, близько полудня нам вдалося добратися до ущелини, проминувши яку ми невдовзі побачили невеличке село. Хоча назвати цю купку приземистих дерев’яних халуп, вкритих зв’язками почорнілого очерету, селом було б явним перебільшення. Тут не було й найменшого натяку на якусь впорядковану вулицю, зате неподалік бовваніла напіврозвалена кам’яна споруда. Судячи з її обрисів раніше це був мабуть храм Господній, а от що тепер там знаходилося, можна було лише здогадуватися.

– Здається ми нарешті натрапили на те що шукали, – тихо промовив до мене Алонсо оцінюючим поглядом окинувши село.

– Схоже на те, але як нам тепер дальше діяти? – задумливо запитав приятеля я.

Відповісти мені Мігель не встиг бо раптом позаду нас пролунав неприємний, хрипкий голос схожий на вороняче каркання:

– Кхе, кхе, кхе… От наша здобич і сама прийшла до нас.

Ми рвучко обернулися і схопилися за зброю, однак в цьому вже було мало сенсу. Навпроти нас стояла дюжина кремезних, оголених до поясу чоловіків, кожен з яких тримав в руках алебарду або списа на довгих держаках. Навіть спроба чинити їм опір виглядала марною справою, про повноцінний двобій вже й мови не було. Ще одно-двох супротивників ми мали шанс застрелити з пістолів, а потім нас би просто закололи мов тих диких кабанів. Лютий оскал на похмурих обличчях незнайомців красномовно свідчив про те, що довго панькатися з нами вони не збираються.

– Хто ви такі? – поцікавився іберієць не випускаючи з рук пістоля.

– Це ви хто такі і якого дідька приперлися сюди? – знову прозвучав той самий каркаючий голос.

Озброєні чоловіки трішки розступилися і наперед вийшло створіння, що своїм зовнішнім виглядом лише віддалено нагадувало людину. Зростом воно було на цілу голову нижчою за своїх супутників, однак значно ширшою в плечах. Груди, плечі і руки істоти вкривали густі пасма кошлатого волосся, майже все обличчя ховалося в довгій, скуйовдженій бороді, і тільки голомоза маківка голови сяяла в сонячному промінні так наче її хтось добряче натер оливковим маслом. Праве око в потвори мабуть було вибите в якісь давній сутичці, бо на його місці виднівся потворний шрам, замість носа стирчало щось схоже на скоцюблене свиняче рила, а подерті вуха своєю гострою формою нагадували ельфійські.    

Зробивши ще один крок в нашу сторону волохате чудовисько хижо вишкірившись повторило своє запитання: