11

З першими проміннями сонця ми залишили Естіссак. Поки я проводжав акробатку в театр і назад, Алонсо встигнув підготувати все потрібне для майбутньої мандрівки. Нам залишилося тільки заскочити на коней і вирушати в дорогу. На виїзді з міста нас зупинив патруль, однак солдати добре знали мене й Мігеля, тож перекинувшись з нами кількома вразами дозволили продовжити нашу подорож.  Біля маяка нікого не було тож ми змогли спокійно оглянути місце нічного побоїща. Поки іберієць вивчав залишені перевертнями сліди, я з синьйориною Іолантою піднялися на маківку маяка звідки було викрадено кардинала.

Дівчина повільно пройшлася по площадці, торкнулася рукою камінного парапету, кілька разів глибоко вдихнула, наче до чогось принюхуючись, а потім повернувшись обличчям захід рішуче промовила:

– Нам потрібно рухатися в цю сторону.

– Звідки така впевненість? – здивувався я.

– Інтуїція, – всміхнулася акробатка, а потім додала. – Бачиш он там, вдалині, видніється пасмо гір. Припускаю, що саме там гарпія влаштувала свої гніздо, і саме туди чкурнули залишки вовчої зграї.

– Інтуїція, припущення, здогадки – і це все на що ми маємо опиратися в наших пошуках? – не міг стриматися від іронічної шпильки я.

– Та ні, чому ж тільки це, – синьйорина Іоланта пильно глянула мені просто у вічі, і тільки тепер я помітив що її очі своїм кольором нагадують небесний аквамарин. – Просто, перед Естіссаоком, наша трупа зупинялася в одному придорожньому шинку, і там я почула історію, про те що цих в горах існує проклята місцина, куди не наважуються заходити місцеві жителі. Начебто хто туди поткнеться, той вже назад ніколи не повернеться. А ще подейкували ніби бачили, як серед ночі по небу літав величезний кажан, після чого в навколишніх селах безслідно зникали люди.

– Звичайна легенда, яких в кожній місцині можна почути з десяток, якщо не більше, – парирував я. – Зрештою, якщо б поблизу знаходилися осередки чорної магії, то отці-екзорцизти неодмінно б їх виявили, а брати-інквізитори давно б знищили. Зрештою, саме для цього наша армія і прийшла в ці краї.

– Не буду перечити, але ж звідкіля ж тоді з’явилися і гарпія, і зграя перевертнів?

Тут мені сказати було нічого, адже якщо крилата почвара ще могла непомітно прилетіти звіддаля, то чотириногим хижакам зробити це через територію контрольовану військами Його Преосвященства виявилося б надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Вочевидь вовкулаки мали десь тут своє лігво. На щастя, відповідати на закид дівчини, мені не довелося, бо знизу почулися радісні вигуки Мігеля.

– Агов! – крикнув він нам знизу. – Спускайтеся сюди. Я виявив сліди які залишили після себе перевертні.

Ми швидко приєдналися до іберійця. Він дійсно знайшов чіткі сліди вовчих лап на землі та засохлих плям крові на траві. Вони вели в напрямку до гірського пасма, як і припускала гімнастка. Отож дівчина виявилася правою, а я не помилився коли погодився взяти її з нами. Тепер залишалося тільки рухатися вперед, щоб якнайскоріше дістатися того місця, де міг знаходитися викрадений кардинал Франциск Фелліні.

Коли сонце зависнуло просто над головою ми зробили наш перший привал, щоб дати перепочити коням, та й самим трохи підкріпитися. Поки я стриножував наших скакунів Алонсо  дістав з дорожніх сумок наїдки прихоплені в «Сльозах русалки». Від смаженої баранини синьйорина Іоланта категорично відмовилася, а от овечим сиром не погребувала. Запивши все це джерельною водою вона кивнула головою в сторону міста, звідки ми виїхали на світанку, й задумливо мовила:

– Схоже за нами відправили погоню.

Я поглянув куди вона показувала й помітив клуби дорожньої пилюки. Схоже було, що нашими слідами прямує цілий кінний загін.

– Це не нас переслідують, – відповів дівчині Мігель. – Просто хтось з кардинальських помічників врешті-решт второпав що й до чого та дійшов того ж висновку що й ми.

– Тільки у нас фори майже на півдня, – погодився я з побратимом. – І варто цим скористатися, якщо хочемо першими знайти та визволити Його Преосвященство.

– Тоді не будемо гаяти часу і гайда в дорогу, – вигукнула акробатка й буквально злетіла на свого коня.

Надвечір ми вже дісталися гірського пасма Хоча назвати ці низькорослі пагорби справжніми горами було б великим перебільшенням. Тут вирішили зробити другий привал і зупинитися на ночівлю. Просуватися дальше в темряві та ще й у незнайомій місцевості було б справжнім безрозсудством. Та й можливого нападу недобитків вовчої зграї не можна виключати, це ж все таки їхня територія.

Після вечері я з Алонсо розподілили графік чергування на майбутню ніч. Першим на чатах випало стояти Мігелю, потім мала настати моя зміна. Синьйорина Іоланта, як жінка, могла насолоджуватися спокоєм до самого ранку. Закутавшись в плащ і підклавши під голову кінське сідло я, втомлений дорогою, швидко занурився в безтурботний сон. Був впевнений в тому, що на побратима можна покластися і він надійно охоронятиме нас від будь-якої несподіваної небезпеки.

Прокинувся я від щемливого передчуття чогось лихого. Навкруги панувала нічна темрява й дзвінка тиша. Останнє мене відразу насторожило, бо чомусь не було чутно ні дихання моїх супутників, ні форкання коней, які мали пастися десь неподалік. Обережно припіднявши голову спробував було роздивитися, що діється навколо. На перший погляд особливих причин, які могли б викликати занепокоєння, помітно не було. Он збоку, за якийсь крок від мене, лежало закутана в плащ тендітна фігура акробатки. Поряд бовваніла сидяча постать іберійця. Чого даремно тривожитися?