8

В бенкетній залі ми просиділи достатньо довго, хоча й недостатньо для того щоб знудитися ніж неробства. Спершу мої хлопці славно побенкетували за рахунок Його Преосвященства. Особистий кухар кардинала виявився майстром своєї справи і всі приготовлені ним страви були надзвичайно смачними. Не поскупився Фелліні і на чимале барильце міцного кальвадосу. Мушкетери радісними вигуками зустріли появу вина, однак я був невблаганним і дозволив випити кожному з них не більше одного бокала.

Після трапези я прискіпливо перевірив озброєння й амуніцію всіх вояків мого невеличкого загону. По правді сказати капрал Верді відмінно справлявся зі своїми обов’язками і нагальної потреби в цій перевірці не було, але ж треба було себе і людей чимось зайняти. Десь мабуть вже по обіді до нас навідався похмурий Буссенар і спантеличив нас дещо незвичним повідомленням. Витягнувши чималого розміру капшука він з неприхованою заздрістю в голосі промовив:

– Його Преосвященство наказав передати вам ось це. Тут освячене ним срібло, яким ви маєте зарядити свої мушкети.

Почувши ці слова капрал Верді невдоволено застогнав. Він як і переважна більшість стрільців недолюблювали срібні кулі, замість перевірених та надійних свинцевих. Срібло хоч і вважалося благородним металом, однак мало препаскудну вдачу. Неодноразово траплялися випадки коли така куля застрягала під час пострілу і розривала ствол мушкета та калічила самого мушкетера. Однак накази кардинала не обговорюються, тож солдати слухняно розібрали блискучі кульки вочевидь гублячись в здогадках, проти якого ворога вони призначаються. Навіть я, їхній командир, цього не знав, хоча підозрював, що цієї ночі на нас чекає битва зі ще одним створінням Темряви.

Минув ще деякий час і нам знову принесли поїсти. З цього я зробив висновок, що це мабуть вечеря і ніч вже не за горами. Як тільки зі смаколиками кардинальського повара було закінчено я стиха наказав капралу Верді:

– Прослідкуй щоб одна половина наших людей зарядила свої мушкети срібними кулями, а друга – свинцевими.

Капрал тільки згідливо кивнув головою, бо й сам розумів, що так буде найкраще. Срібло сріблом, а старий, добрий свинець якось надійніше.

Поки мушкетери займалися своєю зброєю вирішив на всяк-випадок написати записку до Алонсо. Не те, що б я надто переймався майбутньою пригодою, просто хотілося щоб побратим знав, чому не прийшов на обумовлену зустріч, з ним та синьйориною Іолантою. Звісно, про справжні причини згадувати не став, лиш повідомив, що маю важливе завдання, котре не дозволить мені приєднатися сьогодні до їхньої компанії.

Коли двері відкрилися і в бенкетну залу увійшов Буссенар та невеличкий чоловічок з ніг до голови закутаний в чорну, монашу рясу ми були готові до походу.

– Синьйор капітан, слідуйте за братом Варфоломієм, – звернувся до мене кардинальський камердинер кивнувши головою в сторону маленької постаті. – Він проведе вас в потрібне місце.

– Капрале Верді, ведіть загін, – наказав я своєму помічникові і непомітно тицьнувши цидулку Луїсу тихо прошепотів. – Передай це Мігелеві.

Ми вирушили в невідоме. Попереду йшов чорний монах зі масляним ліхтарем в руці. За ним крокував капрал Верді та вервечка мушкетерів. Замикав колону я. На серці в мене було неспокійно, адже найбільш що не люблю так це сутички в підземеллі і печерах. Там ні розвернутися толком, ні добре роздивитися що і до чого, та й отримати несподіваний, підступний удар з-за рогу звичне діло. Постійно треба бути напруженим, на сторожі, готовим до будь-яких неприємних несподіванок.

На щастя мої побоювання не справдилися. Трішки попетлявши вузькими, затхлими коридорами кардинальського палацу ми вийшли назовні. Вдихнувши на повні груди свіжого повітря я відразу відчув в ньому специфічний запах моря. А уважно прислухавшись незабаром почув і тихий шелест хвиль. Що ж, вочевидь ми зараз знаходимося десь неподалік побережжя, здогадався я. Десь після сотні кроків, незважаючи на нічну темряву, починаю впізнавати місцевість де ми знаходимося. Це трохи на захід від передмістя Естіссак. Попереду здається нічого особливого не повинно бути. Чи я помиляюся?

Раптом збоку кілька разів блиснув тьмяний вогник. Наш монах-провідник відповів йому таким самим миготінням. А вже незабаром поряд нас опинилися дві темні фігури закутані в монаші сутани. Одна з постатей видалася мені схожою на кардинала Фелліні, другу я точно не знав. Не кажучи ні слова прибульці затесали посеред вервечки мушкетерів і ми продовжили нашу нічну подорож.

Відійшовши на достатню відстань від міста ми врешті-решт наблизилися до одинокої споруди що самотньо бовваніла під зоряним небом. В її обрисах, що чимось нагадували надщерблене собаче ікло, я швидко впізнав напіврозвалений, закинутий маяк який неодноразово бачив раніше коли патрулював околиці прилеглі до міста. Так ось де буде кінцева мета цієї таємничої мандрівки.

На порозі маяка брат Варфоломій звернувся до мене тихим, і водночас владним тоном:

– Синьйор капітан, накажіть вашим людям стояти тут на варті, а самі ідіть слідом за мною.

– Виконуй, – коротко кидаю капралу Верді, а сам, без зайвих запитань, разом з проводирем і двома іншими монахами, починаємо підніматися на вершечок маяка.

Коли ми подолали останню сходинку й опинилися на невеличкій відкритій площадці той монах, що видавався мені сходим на кардинала Фелліні, скинув каптур з голови і я побачив що переді мною дійсно стоїть Його Преосвященство. В мерехтливому сяєві ліхтаря його обличчя нагадувало воскову маску, на якій застиг вираз зосередженості, занепокоєння, і я б навіть сказав якоїсь виснажливої втоми. Це вже був зовсім не той бадьорий, впевнений у своїх силах високий церковний сановник, що в своєму кабінеті розмовляв зі мною зранку та пригощав вином.