7

– Сину мій, перш ніж ми продовжимо нашу бесіду ти маєш поклястися на цьому розп’яті, що збережеш все почуте від мене в суворій таємниці.

Слова Його Преосвященства вже не надто здивували мене. Звично перехрестившись і склавши обітницю мовчання, я з очікуванням зиркнув на Фелліні. Цікаво, який такий надважливий секрет він мені зараз відкриє? Хоча відверто кажучи я б радий був обійтися і без кардинальського одкровення, бо вже почали серйозно непокоїти настирливі думки, чи вдасться мені взагалі вберегти цілісною свою голову на шиї після всіх цих клятв та таємниць.

– Я потребую твоєї допомоги, П’єтро. Не як твій командир і душпастир, а як той на кого зараз чигає смертельна небезпека. Та перш чим вдатися до подробиць мушу запитати тебе прямо, чи готовий ти добровільно пожертвувати своїм життям заради мого порятунку. Тільки не поспішай з відповіддю, бо я хочу почути щиру правду, яка іде від самих глибин твого серця, а не тому що ти зобов’язаний коритися моїм наказам.

– Так Ваше Преосвященство, готовий, – не вагаючись і миті твердо відповів я й мимоволі роззирнувшись навкруги здивовано запитав. – Тільки яка смертельна небезпека може вам тут зараз загрожувати? В палаці така чисельна і добре вишколена охорона, що сюди навіть миша не прокрадеться повз неї.

– Не все так просто, сину мій, – сумно зітхнув Фредерік Фелліні. – Існують такі загрози які не в змозі відвернути навіть вся гвардія кардинала.

– То що ж я здатен зробити в такій ситуації? – розгублено промовив я. – Я ж не знаюся на алхімії чи екзорцизму, щоб боротися з чорною магією. Єдине що вмію, так це вправно володію шаблею та влучно стріляю з аркебузи. Але у вас таких вмілих вояків і без мене вдосталь.

– Слушне зауваження. У мене дійсно достатньо бравих солдатів. Вистачає навіть відчайдушних офіцерів зі шляхетних родів. Тільки серед них на жаль годі знайти того кому б я міг беззастережно довірити своє життя. А ти той лицар у якого благородне серце і чиста душа. І ти ніколи не зрадиш, не обманеш, не піддасися гріховній спокусі

Не знаю чому Його Преосвященство був такої високої думки про мої моральні якості, однак похвальба кардинала приємно зігрівала моє самолюбство. Хоча інтуїція підказувала, що за все почуте незабаром доведеться розплачуватися власною кров’ю. Але ж не відступати тепер назад і не відмовлятися від даного слова. Тим паче, що про допомогу благає стара людина, яка ще й нібито є моїм колишнім земляком.

– Ваше Преосвященство, що я маю зробити, щоб вберегти вас від небезпеки? – запитав я переходячи до конкретної справи.

– Ти прийшов сюди разом зі своїм загоном мушкетерів, як я просив?

– Так, вони зараз знаходяться біля входу в палац.

– Це добре. Ти їм довіряєш?

– Як самому собі. Це неодноразово перевірені в бою хлопці, які підуть за мною хоч у вогонь, а хоч у воду.

– Боюсь що їм сьогодні доведеться випробувати на собі і те, і другу, і не виключено що й ще щось гірше.

Кардинал власноруч наповним мій бокал вином і простягнувши його мені стишеним голосом промовив:

– Цієї ночі на мене чекає одна невеличка, однак дуже небезпечна подорож. Я хочу щоб ти зі своїми вояками був мені за охоронців. Мандрівка таємна, тож я не можу взяти власних гвардійців, та й коли бути відвертим, трохи їм не довіряю. А в твої руки я готовий віддати своє життя.

Тепер до мене почало помаленьку доходити справжнє підґрунтя кардинальського прохання. Вочевидь в Його Преосвященства дійсно була якась важлива справа, яку він хотів зберегти в таємниці від свого близького оточення. Мабуть Фелліні дійсно мав причини чогось побоюватися, а тому для своєї секретної нічної прогулянки організував собі охорону з мене та мого загону. А щоб замаскувати цей хитромудрий задум вдався до пафосних розмов про мій героїзмом, особливу відданість, щире серце та чисту душу. От лицемірний старигань.

– Сину мій, я зараз накажу щоб твої мушкетерів провели в одну з палацових кімнат, – єлейним голосом вів далі кардинал. – Ти, П’єтро приєднаєшся до них і разом ви будете чекати до вечора і моїх подальших розпоряджень. Не хвилюйся, всім необхідним вас забезпечать і голодними та спраглими ви не будете. Єдине, що від вас вимагається – сидіти там тишком-нишком, не привертати зайвої уваги і не діймати нікого лишніми запитаннями. Я покличу вас коли прийде потрібний час. Домовилися?

І не чекаючи на мою відповідь Його Преосвященство різко задзвонив у свій дзвоник. Відразу ж двері в кабінет трішки відчинилися і з-за них прудко висунулася голова Буссенара. Не дивлячись на мене кардинал кинув владним тоном:

– Луї, поклич до мене полковника Карузо, а капітана Вібурно проведи в бенкетну залу.

Ми вийшли з кардинальського кабінету, я отримав свою зброю і дальше слухняно почимчикував за провідником. Знову був спуск по крутим гвинтовим сходам і довгі, звивисті коридори, які врешті-решт привели нас в приземисте, прямокутне приміщення. Відсутність вікон й склепінчаста, кам’яна стеля наводили на думку, що знаходиться воно напевне під землею. На бенкетний зал кімната була мало схожою, радше вже на камеру в темниці, хоча почорнілий від часу дерев’яний стіл, та кілька ослонів тут все таки стояли.

– Ну от, розташовуйтеся тут, як вам буде зручно, сеньйор Вібурно, – промовив Буссенар, і як мені видалося в його голосі пролунали ледь помітні нотки єхидства.