6

Наступного ранку я прокинувся з нестерпним головним болем, огидним присмаком в роті і страшенно пересохлою горлянкою. Вчорашня пиятика давалася взнаки, адже хильнули ми втрьох добряче. Якщо не зраджує пам'ять то видудлили аж два барильця найміцнішого асіртіко, яке тільки знайшлося в підвалі щиросердного корчмаря. Закінчилася наша гулянка тим, що синьйор Буссенар ледь не накарачках поліз до палацу, в якому розташовувалася резиденція Його Преосвященства. Я з Мігелем були не в кращому стані чим кардинальський камердинер, але все це робилося не для розваги, а заради нашої справи. Наприкінці гулянки мені все ж вдалося витягнути у Буссенара обіцянку, що він наступної ночі проведе нас потайки в особисті покої Франциском Фелліні.

На силу вставши з постелі, я першим ділом взявся шукати чим би то мені промочити горлянку. На превеликий жаль навіть кухлика звичайної води в моїй кімнаті не знайшлося. Лаючи на чім світ свою вчорашню нестриманість хотів було іти нагримати на Алонсо, як приятель сам навідався в мою кімнату. Завбачливий друг прийшов не просто так, а приніс з собою місткий жбан з холодним фраголіно. Поки я жадібно ковтав ігристий напій зі смаком сонячної полуниці Мігель не зводив з мене свого співчутливого погляду.

– Добряче ми вчора відвели собі душу, – промовив іберієць як тільки я відклав в сторону спорожнілий жбан.

– Чорти б його забрали в пекло того камердинера, – сердито буркнув я сідаючи поряд з другом й не стримавшись пожалівся. – Від вчорашньої пиятики у мене в голові такий гул наче там пробігло стадо тролів.

– Нічого, до вечора оговтаєшся, – заспокоює мане Мігель і змовницьке підморгнувши пропонує. – Давай знову сходимо на виступ синьйорини Іоланти.

– Нічого не вийде, – розбиваю я всі сподівання друга. – Мій капшук пустий, на ще один спектакль у мене немає грошей.

– Жаль. То чим займемо час до вечора?

Я чудово розумію, що приятелеві дуже кортить якнайшвидше побачитися з молодою акробаткою, тому кажу:

– Треба якось попередити синьйорину Іоланту, що цієї ночі у неї з’явиться шанс виконати батькове бажання. Ти постарайся якимось чином передати їй цю звістку, а я нагляну в свою терцію. Мушу перевірити чи інтенданти-фур’єри доставили замовлену амуніцію для моїх пікінерів. Якщо все буде гаразд, то по обіді зустрінемося в «Сльозах русалки».

– Добре друже, займайся своїми справами, а я буду кумекати, як мені зустрітися з Іолантою.

Поки іберієць міркуватиме над вирішенням свого завдання, я прямую до місця розташування моєї терції. Знаходиться воно за містом, неподалік головних воріт. Поки мене не було за належним порядком у ввірених їм чотам слідкували сержанти та капрали в професійних якостях яких я не сумнівався. Це були досвідчені бойові командири, яким можна було довіряти як самому собі. Тай відсутнім в таборі я був недовго, всього лишень від вчорашнього обіду.

Не встиг я пройти крізь ворота табору нашої терції як побачив що до мене підтюпцем поспішають сержант Свен Ерікссон й капрал Томмазо Верді. Вигляд в обидвох чимось дуже схвильований. Підбігши до мене Ерікссон ледь переводячи душ прогудів своїм могутнім басом:

– Сеньйор капітан, вас терміново викликає до себе Його Преосвященство кардинал Фелліні.

– Щось трапилося? – запитав я відчуваючи як черв’ячок тривоги заворушився і моїй свідомості. – Були ще якісь додаткові розпорядження окрім цього?

– Про те що трапилося мені нічого невідомо, – відрапортував сержант й за мить додав. – Веліли тільки, щоб ви взяли собі в супровідники чоту мушкетерів. Я вже розпорядився капралу Верді зібрати своїх бійців.

– Зрозуміло, – відповів я й похвалив передбачливого підлеглого. – Молодець.

Швидко натягнувши на себе бойові обладунки, я на чолі двох дюжин хвацьких мушкетерів подався до кардинальської резиденції. Палац який облюбував собі Франциск Фелліні знаходився в центрі міста тож у мене було трохи часу щоб подумати про причину такого несподіваного виклику до Його Преосвященства. Трохи відлягло від серця занепокоєння від побоювання того, що там на мене може чекати покара за якусь невідому мені провину. В такому випадку за мною прислали б не простого вістового, а загін особистих гвардійців кардинала. Тут скоріш навпаки, Його Преосвященство потребував для чогось підтримки добре перевірених, надійних бійців. А тут капрал Верді та його солдати були одними з найкращими в моїй терції.

На вході в палац на нас вже очікував підстаркуватий капітан-гвардієць. Похмуро зиркнувши на мій супровід він коротко наказав:

– Синьйор Вібурно, ваші люди нехай залишаються поки що тут, а ви, будьте ласкаві, прямуйте за мною.

Я хотів було висловити своє справедливе обурення, що моїх мушкетерів змушують терпляче чекати на вулиці, та наштовхнувшись на суворий погляд провідника прикусив язика. Ми пройшли довгим звивистим коридором, піднялися по крутих, гвинтових сходах догори й врешті-решт зупинилися перед дверима за якими вочевидь знаходилися особисті покої кардинала. Хоч я раніше тут ніколи не бував, та шестеро закутих в броню пікінерів на вході, мимоволі наводили на думку, що вони охороняють спокій Його Преосвященства.

– Вашу зброю, сеньйор Вібурно, – сухо промовив капітан-гвардієць.

Я без заперечень віддав провідникові весь свій арсенал, що складався з двох заряджених пістолів, захалявного кинджала і подарованою ще батьком козацької шаблі. Після цього зробивши глибокий вдих рішуче переступив поріг кімнати де на мене чекав сам кардинал Франциск Фелліні.