3

– Ні, ні, і ще раз ні! – категоричним тоном промовив я.

– Чому? – в один голос запитали Алонсо і Іоланта.

Моєму здивуванню не було меж. Чого-чого, а ось такого почути від друга точно не очікував.

– Мігелю, схаменися, – спробував було привести до тями приятеля я. – Невже ти не розумієш яка це буде безумна затія. Та якщо все відкриється нам обом не оминути шибениці. І це ще в найкращому випадку.

– Ну це якщо  нас викриють, – невдоволено насупив брови іберієць. – Ми ж будемо дуже обережними і докладемо всіх зусиль, щоб нас не помітили.

– Наші зусилля і обережність здатні привести нас тільки на плаху, – вже ледь стримуючи роздратування кинув я. – При цьому, ти чомусь навіть не усвідомлюєш, що ставиш в смертельну небезпеку не тільки нас двох, але й самого кардинала Фелліні. Не розумію куди поділася твоя звична розсудливість та здоровий глузд.

– Чому ти так кажеш? – ображено буркнув Мігель. – Нічого я не втрачав і моя розсудливість не бачить тут ніякої небезпеки.

– Авжеж не бачиш, – іронічно пирхнув я. – Привести в особисті апартаменти Його Преосвященства чорт зна кого, це наче просто прогулятися під зоряним небом.

– Я не чорт зна хто, – ображено надула губки акробатка. – Я чесна та порядна дівчина, яка звернулася до шляхетних лицарів з проханням про маленьку допомогу.

– Синьйорино Іоланто, можете сприймати мої слова як вам завгодно, та я вас бачу сьогодні вперше і чого ви насправді прагнете цим своїм проханням для мене поки що нерозгадана таємниця. Цілком можливо, що ваші бажання щирі й не приховують у собі нічого лихого, та не виключено також, що ворожа шпигунка яку прислали щоб заподіяти шкоду нашому головнокомандувачу.

– Та яка з неї шпигунка? – вже не так впевнено пробелькотів Алонсо. – Хіба не бачиш, що це ніжне і юне створіння не здатне образити навіть муху.

Я скептично зиркнув на побратима, бо той зараз бовкнув несусвітню дурницю. За час нашої служби у Його Преосвященства нам обом доводилося бачити стільки всіляких підступів й обману зі сторони сил Темряви, що кровожерлива вбивця в тілі молодої дівчини було б не найбільшою дивиною. Навпаки саме завдяки таким хитрощам Зло зазвичай і досягало успіхів. Вочевидь хід моїх думок нарешті дійшов не тільки до іберійця, але і до молодої гімнастки. Ще якусь мить повагавшись, вона невдоволено шморгнула носом і рішуче звелася на ноги.

– Гаразд, – звернулася вона до мене примруживши свої яскраво-карі очі. – Якщо вже такі справи, то я вам розкажу про справжні мотиви що спонукають мене побачити кардинала. Тільки тут відверто поговорити нам не вдасться. Давайте посидимо десь у затишній корчмі і там, вже вислухавши мою розповідь, будете вирішувати – вірити мені чи ні.

Пропозиція видавалася доволі розумною, тож я відразу кивнув головою на знак своєї згоди. Про думку Алонсо питати зараз не мало ніякого сенсу, бо він був наче причарований синьйориною Іолантою. За себе можу сказати, що відчував лишень неабияку заінтригованість від того, що відбувалося й прагнув дізнатися як будуть розвиватися дальше події. Ну і водночас не завадило б проконтролювати Мігеля, щоб той не наробив якихось непоправних дурниць.

Акробатка накинула на себе просторого плаща, який прикрив від наших очей її граційну, гнучку фігуру, а на голову накинула каптура, вочевидь щоб приховати від цікавих сторонніх своє обличчя. Цікаво, з яких причин ця юна дівчина вдається до таких, нехарактерних для звичайних міських сеньйорит, методів маскування? Невже їй так сильно надокучають табуни місцевих прихильників? Чи може це інстинктивне небажання привернути до себе зайву увагу кардинальських патрулів? Хто ж його зна.

Та як би там не було, а ми разом непомітно вислизнули з театру й неспішно попрямували в сторону передмістя. Там знаходилося декілька пристойних шинків, в яких можна було не тільки смачно повечеряти, але й спокійно порозмовляти не переймаючись тим, що хтось захоче нас підслухати, чи ще  наважиться стати на заваді нашій бесіді. Першою по дорозі трапилася корчма під непретензійною назвою «Сльози русалки». Власник корчми, такий собі цибатий і сухоребрий синьйор Джованні, був нашим добрим знайомим. В перші дні після вступу в містечко кардинальської армії мені з Алонсо довелося вгамовувати тут ватагу п’яних розбишак. Даний їм урок вийшов настільки переконливим, що тепер всілякі знахабнілі лобуряки оминають цей шинок десятою дорогою. З вдячності за цей геройський вчинок сеньйор Джованні ставиться до нас так ніби ми є не простими офіцерами, а найсправжнісінькими єпископами, з оточення самого кардинала Фелліні. Найкращі вина, найвишуканіші наїдки, а найголовніше необмежений кредит про сплату якого корчмар ще ні разу нам не нагадав.

В шинку, зважаючи на вечірній час, було доволі гамірно. Та синьйор Джованні відразу ж провів нас у окрему кімнатку, куди одна з його служниць не забарилася з’явитися з містким глеком білого асіртіко та мискою тушкованих креветок в соусі. Від такої смакоти у друга здавалося ось-ось слинка потече з рота, а от акробатка натомість невдоволено скривилася й відвернула носика, ніби аромат, що линув від страви був надзвичайно огидним для неї.

– Можна мені кусень житнього хліба та горнятко джерельної води, – прохання гімнастки змусило бідолашну служницю так вибалушити свої очі від здивування, ніби це сам Князь Темряви Люцифер щойно явився перед нею і наказав принести йому чашу з розпеченою смолою.

– Так синьйорино, – коротко відповіла бідолашна й швидко чкурнула з нашої кімнати. Ручуся, що ще не дійшовши до порога вона встигла перехреститися, бо мабуть вперше зустрічала в корчмі відвідувачку з таким чудернацькими замовленнями.