2

Скажу відверто – глашатай не обманув і я витратив десять дукатів цього вечора недаремно. Показане нам лицедійство було насправді варте тих грошей. Мені з Алонсо випало сидіти в партері, тож весь спектакль відбувався просто у нас під носом. Розпочався він з виконанням кількох ліричних балад, де йшлося про безстрашних лицарів котрі визволяли своїх прекрасних дів від кровожерливих драконів, підступних ельфів і спокусливих демонів-звабників. Тексти пісень видалися мені достатньо банальними, зате чуттєва гра на лютнях потішили мою душу.

Потім за справу взялися два фокусники. Один з них начепив на себе костюм сивочолого друїда і показував всілякі трюки з гральними картами. Чоловіча частина глядачів раз у раз заздрісно ахкали коли він заплющивши очі витягував на замовлення з колоди  потрібну карту. Ще б пак, багато з них були запеклими гравцями і такий фокус став би їм дуже в нагоді в ті миті коли вирішувалася їхня доля за гральним столом. Навіть у мого приятеля в очах спалахнув вогонь азарту, коли і йому запропонували назвати три фартові для нього карти, які наче за помахом чарівної палички вмить вилетіли з рук лицедія й впали на простягнуту долонь Алонсо.

Наступною стала фокусниця-провидиця в образі морської наяди, котра швидко зачарував всіх присутніх сеньйор та сеньйорит. Метелики що вилітали з пишних зачісок юних дів та букетики квітів які розквітали з-під декольте поважних матрон викликали справжній фурор у всіх глядачів. За кілька дзвінких монет «донька Посейдона» обіцяла простим рибалкам щедрі дари моря, шустрим торговцям багатий прибуток в їхніх гендлярських справах, безстрашним воякам перемогу й славу в прийдешніх битвах. Мені ця провидиця напророкувала цікаву та доленосну пригоду в найближчому майбутньому. Таке передбачення викликало в мене тільки поблажливу посмішку, бо в армії кардинала Фелліні без пригод якось не буває.

Своєрідним фіналом спектаклю був виступ легендарних акробатів, заради яких більшість глядачів і прийшли сьогодні в театр. Описати те що витворяли ці безумці, одягнуті барвистими павичами, в повітрі у мене слів не знайдеться. В свій час я мав змогу зустрітися в бою зі зграєю хижих гарпій. Тоді ці крилаті почвари завдали нам чимало неприємностей своїми повітряними викрутасами , але тут… Такої грації, майстерності та невагомості в польоті мені ще не доводилося бачити.

Головна героїня цього дійства ширяла під дахом театру так наче була не смертна людина, а та ластівка, що повернулася з далеких країв до рідного гнізда. І в цьому б не було нічого дивного якби вона використовувала якісь чаклунські закляття. Та ні, чернець Святої Інквізиції, що примостився неподалік нас, за весь цей час навіть не спробував було потягнутися до своєї вервиці, щоб промовити на ній молитву та прогнати нечестиву магію. Бо ніяких чарів тут не було. Уважно за всім спостерігаючи я, як не старався, та все ж не зумів помітити хоч якоїсь мотузки, котра б страхувала від падіння відчайдушну сміливицю.

Здійснивши останні переворот в повітрі безстрашна гімнастка приземлилася неподалік того місця де сидів я з Алонсо. Зробивши легкий кніксен глядачам «головна повітряна пава» швидко зиркнула в нашу сторону і непомітно для інших змовницьке підморгнула нам.

– Ти бачив? – захоплено прошепотів вражений цим підморгуванням акробатки мій приятель.

Звісно я все бачив, і зізнаюся був неабияк здивований цим, бо губився в здогадках, щоб воно могло означати. Невже гімнастка натякала на бажання зустрітися з нами після виступу, коли глядачі розійдуться? Вочевидь Мігелю на думку теж прийшло таке припущення, бо тільки-но пролунав гонг, що означав закінчення спектаклю, як він схопив мене за рукав й потягнув в сторону проходу, котрий вів до артистичних гримерок. Серед служителів театру у іберійця була одна закохана у нього молода особа, тож він почував себе тут наче риба у воді. Знав всі входи й виходи у приміщенні мов свої п’ять пальців.

Спершу ми протиснулися через якийсь вузенький коридор, потім спустилися по гвинтових сходах вниз і нарешті опинилися перед почорнілими від часу дерев’яними дверима. Алонсо легенько постукав об них кісточками пальців й практично відразу почув у відповідь:

– Іди в пекло, брудний негіднику, – пролунав роздратований дівочий голос.

Нічогенько собі нас тут зустріли. Відразу і негідниками обізвали, й у пекло послали. Однак почуті слова ніскільки не збентежили Алонсо. Він тихо глибоко вдихнув і рішуче промовив з максимально можливою люб’язністю:

– Синьйорина Іоланта, здається не має причин для такого неприязно ставлення до двох шляхетних лицарів, які прийшли висловити своє щире захоплення від її неймовірного виступу.

– Хто це? – голос у дівчини вмить змінився з сердитого на зацікавлений.

– Дозвольте нам увійти до вашої обителі та представитися, – іберієць не збирався відмовлятися від задуманого.

– Заходьте, – почули ми дозвіл від акробатки.

Приятель обережно штовхнув двері й першим переступив поріг «обителі сеньйорити Іоланти». За ним прослідував і я, вже за мить опинившись в кімнаті, що мабуть слугувала гімнастці за гримерку. Було це невеличке приміщення буквально завалене всіляким театральним реквізитом. Мені чомусь відразу пригадалися події недалекого минулого коли ми з Алонсо потрапили в гримерку до колишньої монашки Ліліани, що втекла до дракайнів від своєї деспотичної сестри-абатиси. Схожість інтер’єру гримерок була настільки разючою, що навіть не вірилося, що ці кімнати насправді знаходяться в двох різних світах. Залишалося тільки надіятися, що тут нас не спіткає стільки неймовірних пригод та небезпечних випробувань, як це було там.