1

За час служби в армії кардинала Фелліні я нажив собі чимало недругів й заздрісників, але водночас і знайшов кількох щиросердних та надійних друзів. Про перших згадувати не буду, бо не годиться шляхетному лицарю перейматися такими дріб’язковими дурничками, а от про других, себто про моїх вірних побратимів, розказати просто душа й серце просить. Почати мабуть варто з Мігеля Алонсо. Як і я, цей велет-іберієць служив лейтенантом в армії Його Преосвященства кардинала Франциска Фелліні.

Ми заприятелювали після того як моя та його терції взяли спільну участь в очищені Поркерольських печер від сімейки кровожерливих тролів. Тоді нашим загонам добряче дісталося від цих потворних тварюк, і тільки неймовірна сміливість та відчайдушна відвага Алонсо допомогли нам здобути перемогу. Потім було ще кілька запеклих битв, у яких ми пліч-о-пліч знищували посіпак Темряви, і які зробили з нас на бойових побратимів. А після подорожі в світ дракайнів та боротьби зі злопам’ятною абатисою ми взагалі стали найщирішими друзями, про яких кажуть – не розлий-вода.

У перервах між походами та битвами славні вояки Його Преосвященства займалися тим, чим традиційно займаються солдати всіх інших армій світу. Вони розважалися у шинках й борделях бездумно витрачаючи там зароблене золото і срібло на азартні ігри, дешеве вино та жінок легкої поведінки. Не були виключенням з цього правила я з Алонсо. І хоча, на відміну від мого друга, мені не надто щастило з грою і жінками, а вино ніколи не було моєю пристрастю, я нізащо б не відмовився підтримати компанію вірному побратимові.

Саме так трапилося і сьогодні. Весь день я займався тим, що муштрував новобранців своєї терції, намагаючись прищепити їм основні ази парадного марширування. За кілька днів кардинал мав провести оглядини всієї армії перед черговим походом, і мені не хотілося пекти раків через неоковирну поведінку цих, неосвічених у військовій справі, тюхтіїв. А вже надвечір, до кімнати де я квартирувався, завітав мій друг Мігель.

– П’єтро, маєш якісь плани на сьогоднішній вечір? – запитав соковитим тенором друг заледве переступивши поріг мого скромного прихистку.

– Та начебто ні, – збрехав я, хоча насправді єдино моїм бажанням зараз було відпочити після виснажливого дня.

– Не хочеш сьогодні трохи прогулятися і розважитися? – Алонсо оцінюючим поглядом зиркнув на мою втомлену мармизу.

– Куди і де? – обережно поцікавився я інстинктивно відчуваючи, що побратим прагне втягнути мене в свою чергову авантюрну пригоду.

– Є пропозиція сходити в театр сеньйори Ізабелли. Кажуть там сьогодні буде виступати нова трупа лицедіїв.

Так званий театр сеньйори Ізабелли насправді був фешенебельним ігровим та публічним домом, що славився на всю округу своєю розпустою і непомірними цінами. Не у одного добропорядного християнина виникало закономірне питання: чому це кардинал Фелліні не прикриє це гніздо гріху та спокуси? Ніхто конкретних відповідей на них дати не міг, через це серед простих обивателів, мешканців і гостей містечка ширилися найнеймовірніші слухи та плітки. Подейкували навіть, що сама сеньйора Ізабелла є ніким іншим як незакононародженою донькою Його Преосвященства. Так це було чи ні мені невідомо, однак театр під закличною назвою «Сім муз» поки що ніхто не зачіпав і він користувався неабиякою популярністю серед місцевої аристократії й офіцерства нашої армії.

– Думаєш там покажуть щось цікаве? – поспитався я в потаємній надії, що вдасться якось вгамувати бурхливий ентузіазм друга і сьогодні все обійдеться простою вечерею в найближчій корчмі.

– Друже П’єтро, ти наче не від світу цього, – здивовано насупив брови друг Мігель. – Невже не чув про неймовірні акробатичні трюки сеньйорити Іоланти? Кажуть, що вона вміє літати мов та пташка, хоч і не має крил.

– Магія?

– Та ні, кардинальські отці-інквізитори перевірили сеньйориту Іоланту і не знайшли у неї навіть крихти нечестивого дару. Вона насправді неперевершена акробатка, від трюків якої перехоплює подих навіть у найвідчайдушніших лицарів.

– І ти все це бачив, чи просто переказуєш з чужих слів? – не приховував я свого єхидства.

– На власні очі не бачив, – зізнався іберієць знічено потупивши погляд і за мить додав. – Сподівався що ми разом сходимо та подивимося на цей виступ.

Раптом у моїй голові промайнув один здогад, і щоб перевірити його я запитав прямо у приятеля:

– І скільки нам коштуватиме таке задоволення?

– По п’ять дукатів за брата, – відповів Мігель й за мить додав. – Не так вже багато.

– Не багато, але у тебе і цього немає?

– Так, не має, – чесно зізнався Алонсо. – Вчора трохи не пофартило в грі. В останній роздачі карта не пішла.

– Ясно, – не став більше діймати друга своїми розпитуваннями. – Як таке діло, то зафундую тобі сьогодні цей виступ.

– Повір, ти не пошкодуєш про витрачені гроші.

Причепивши до поясу шпагу й накинувши на плечі плаща я з Мігелем залишили моє помешкання.

Вечірні сутінки повільно опускалися на містечко Естіссак де зупинилося на перепочинок військо Його Преосвященства. Зважаючи на те що з моря нарешті повіяло прохолодою, на вулицях було доволі багатолюдно. Переважна більшість перехожих виявилася одягнута у кольори кардинальської армії, проте зустрічалися й місцеві жителі. Торговці на всі голоси вихваляли свій крам, повії обіцяли неземне задоволення, жебраки клянчили милостиню, а верткі хлопчаки так і намагалися щось поцупити. Життя бурлило у звичному ритмі.