27.

   Сніп яскраво-помаранчевих іскор розрізає непроглядну темряву коридору, вихоплюючи з мороку суворі, напружені обличчя людей Вадима. Вереск металу, що його шматує диск болгарки, б'є по барабанних перетинках, відлунюючи від бетонних стін багаторазовим, нестерпним ехом. Але я не відводжу погляду. Я стою на колінах просто у бруді, мої руки впираються в крижане рифлене залізо люка, і я буквально відчуваю, як кожна іскра, що відскакує й обпікає мої збиті кісточки, наближає мене до неї.
— Ще трохи, Назаре Михайловичу, метал товстий, радянська сталь, — кричить крізь шум ліквідатор, налягаючи на інструмент.
— Ріж швидше! — гарчу я, не впізнаючи власного голосу. Він звучить як рик загнаного в кут звіра. — Ріж, бо я сам його виламаю!
Раптом лунає глухий, важкий тріск. Замок піддається. Масивна металева дужка, перерізана навпіл, падає на бетон. Я не чекаю, поки інструмент вимкнуть. Голими, закривавленими руками я хапаюся за гарячий від тертя метал і з нелюдським зусиллям рву важку плиту люка на себе.
З утроби відкритого отвору в обличчя б'є струмінь мертвого, крижаного повітря. Запах такий густий, що його, здається, можна різати ножем: суміш іржі, стоячої води, плісняви та хімікатів, що в'їлися в бетон десятиліття тому. Це запах могили.
— Я йду першим. Вікторе, за мною. Вадиме, тримайте периметр над нами. Якщо хоч одна миша спробує вийти з будівлі — стріляйте на ураження.
Я перекидаю ноги через край і починаю спускатися іржавими скобами, вмурованими в стіну. Мої черевики ковзають по вологому металу. Внизу — абсолютна, непроникна темрява. Промінь мого тактичного ліхтаря розрізає її, намагаючись намацати дно. П'ять метрів. Десять. Нарешті мої ноги торкаються твердої поверхні, відразу ж занурюючись по кісточки у крижану воду, що вкриває підлогу.
Віктор спускається слідом, його ліхтар починає нишпорити по стінах. Це не просто резервуар. Це цілий підземний лабіринт, масивний бункер або технічний колектор, розділений товстими бетонними колонами.
— Єво! — кричу я, і мій голос розбивається на десятки відлунь, які розлітаються нескінченними коридорами підземелля. — Єво, я тут! Відгукнися!
Тиша. Лише монотонне крапання води зі стелі.
Мене охоплює паніка. Справжня, первісна паніка, якої я не відчував ніколи у своєму житті. Я завжди контролював усе: конкурентів, угоди, життя, смерть. Але зараз я абсолютно безсилий. Я кидаюся вперед, не розбираючи дороги, розбризкуючи брудну воду. Я оббігаю одну колону, другу, свічу в чорні провалля ніш.
— Ділимося! — кидаю я Віктору. — Шукай у західному крилі, я йду прямо!
Моє серце б'ється так сильно, що віддається болем у скронях. Вогкість тут така, що навіть мої здорові легені починають стискатися, намагаючись виштовхнути з себе це мертве, насичене грибком повітря. Що ж відбувається з нею? Скільки вона тут пробула?
«Її легені вже відмовляють...» — знущальний голос знову лунає в моїй голові.
Я завертаю за масивний бетонний пілон і завмираю. Промінь ліхтаря вихоплює з темряви в кінці тунелю щось біле. Це іржава металева клітка, зварена з товстої арматури, яка, мабуть, раніше захищала якісь високовольтні трансформатори.
А всередині неї — на брудній підлозі, скрутившись у маленький клубочок, лежить вона.
— Єво!
Я кидаюся до клітки з такою швидкістю, що ледь не розбиваюся об залізні прути. Падаю на коліна просто у чорну воду. Дверцята зачинені на ланцюг, але він не замкнений — просто перекинутий через петлі, ніби викрадачеві було вже байдуже. Я зриваю ланцюг, відкидаю його вбік і вриваюся всередину.
Вона не рухається. Її одяг — той самий тонкий шовковий сарафан, у якому вона була в день викрадення — перетворився на брудне, мокре лахміття, що прилипло до тіла. Її шкіра має жахливий, мармурово-синій відтінок.
— Ні, ні, ні... тільки не це... — шепочу, відкидаючи пістолет убік. Я підхоплюю її на руки, притискаючи до своїх грудей. Вона легка, як пір'їнка, і холодна, немов лід.
Її голова безвольно відкидається на мою руку, але раптом її грудна клітка здригається. З її горла виривається жахливий, хрипкий, свистячий звук. Вона намагається зробити вдих, але повітря не проходить. Її губи, зовсім сині, судомно розмикаються.
Вона жива. Але вона задихається просто в моїх руках.
— Вікторе! — реву я на весь бункер так, що зриваю голос. — Медика! Сюди, швидко! Кисень!
Я зриваю зі своєї спини тактичний розвантажувальний жилет, потім розриваю ґудзики на своїй сорочці. Вона суха хоча б усередині. Я знімаю її і кутаю Єву, намагаючись передати їй хоч краплю власного тепла.
— Подивись на мене, маленька, — благаю я, гладячи її по сплутаному, брудному волоссю, забираючи пасма з її крижаного обличчя. — Це я. Твій Назар. Я знайшов тебе. Чуєш? Тільки не здавайся. Дихай. Благаю, спробуй зробити вдих!
Її повіки тремтять і ледь відкриваються. У її розширених зіницях плескочеться абсолютний, тваринний жах. Вона не впізнає мене. Мозок, позбавлений кисню, занурюється в темряву. Її пальці, збиті до крові, судомно впиваються в мою руку. Вона вигинається дугою, хапаючи ротом повітря, але лунає лише страшний, вологий хрип.
Світло ліхтарів вихоплює нас із темряви — Віктор падає на коліна поруч зі мною, відкриваючи тактичну аптечку.
— Інгалятор! Дай мені клятий сальбутамол, швидко! — кричу я, вихоплюючи з його рук пластиковий балончик.
Я притискаю мундштук до її посинілих губ.
— Єво, зараз. Робимо вдих, разом. Давай, рідна. Раз... два...
Я натискаю на клапан. Препарат з шипінням вривається в її дихальні шляхи. Вона здригається, кашляє — страшно, з кров'ю і слизом, — але через секунду я відчуваю, як її спазмоване горло робить перший, слабкий, але справжній ковток повітря.
— Кисневу маску, — командую я Віктору. Він миттєво під'єднує портативний балон і накидає пластикову маску на обличчя Єви.
Вона робить ще один судомний вдих. Її пальці, що впивалися в мою шкіру, трохи розслабляються, але вона продовжує міцно тримати мене, ніби боїться, що я розчинюся як марево.
— Я тут, — шепочу я, цілуючи її крижаний, брудний лоб, її заплющені очі. З моїх власних очей котяться сльози, змішуючись із брудом на моєму обличчі. — Ніхто тебе більше не зачепить. Я вб'ю кожного, хто хоча б подивиться в твій бік. Усе закінчилося.
Я обережно піднімаю її на руки, притискаючи до грудей. Віктор світить нам під ноги, тримаючи напоготові автомат. Ми маємо витягти її звідси просто зараз. Кожна секунда в цьому підземеллі вбиває її.
Ми робимо всього кілька кроків до виходу з клітки, коли раптом простір підземелля розривається новим звуком.
Гучне, металеве клацання.
А за ним — повільні, ритмічні оплески.
Луна розносить їх по всьому бетонному лабіринту. Плеск. Плеск. Плеск. Звук іде звідкись із глибини, з тієї частини бункера, куди ми ще не дійшли.
Віктор миттєво підкидає автомат, спрямовуючи промінь ліхтаря в темряву. Я завмираю, інстинктивно закриваючи Єву своїм тілом.
— Зворушливо. До нудоти зворушливо, — лунає голос із темряви.
Голос. Він спотворений акустикою підземелля, але від перших же його нот кров холоне в моїх жилах. У ньому є щось моторошно знайоме. Щось, що змушує мої інстинкти волати про небезпеку гучніше, ніж будь-коли.
— Хто ти? — гарчу, намагаючись пробити поглядом темряву. — Виходь, суко! Якщо ти думаєш, що вийдеш звідси живим, ти помиляєшся!
З темряви лунає тихий, сухий сміх. Сміх людини, якій абсолютно нічого втрачати.
— О, Назаре... Ти завжди був надто впевненим у тому, що контролюєш ситуацію. Але зараз? Подивися нагору.
Я не піднімаю очей, але Віктор спрямовує промінь свого ліхтаря на стелю. На масивних бетонних балках, що тримають на собі всю вагу триповерхового заводу, рівномірно прикріплені блоки. Пластид. Десятки кілограмів армійської вибухівки, з'єднаної тонкими дротами, які ведуть кудись у темряву.
— Один рух твого ланцюгового пса, один постріл у мій бік, — голос стає холоднішим за лід, — і я відпускаю кнопку детонатора. Ця стеля перетворить вас на пил. Усіх вас. І її — в першу чергу. Уявляєш, як швидко закінчиться кисень у її легенях, коли вона опиниться під тоннами бетону?
Я відчуваю, як Єва тремтить у моїх руках. Вона тиснеться до мене, шукаючи захисту, і це відчуття її безпорадності розриває мене на шматки.
— Опусти зброю, — тихо наказую я Віктору.
— Але, Назаре Михайловичу...
— Опусти кляту зброю! — реву я. Віктор, зціпивши зуби, повільно опускає дуло автомата долу.
З темряви, з-за широкої бетонної колони, повільно виходить чоловік. Він одягнений у чорне, обличчя приховане в тіні каптура, але його постать... Його хода, його манера тримати спину — усе це б'є по моїх нервах струмом упізнавання. У його руці затиснутий детонатор.
— Що тобі потрібно? — мій голос звучить рівно, але всередині мене вирує магма. — Гроші? Бізнес батька? Забирай усе. Перепишу на тебе кожну акцію, кожну копійку. Тільки дай мені вивезти її. Вона тут помре.
Чоловік зупиняється за п'ять кроків від нас. Світло нашого ліхтаря освітлює лише нижню частину його обличчя. Тонкі губи розтягуються в гіркій, зламаній посмішці.
— Перепишеш? — він карбує кожне слово з неймовірною, отруйною зневагою. — Ти вирішив благородно «подарувати» мені те, що й так мало належати мені за правом? Як це великодушно, Назаре! Ти дійсно вважаєш, що я влаштував усе це заради твоїх подачок?
Я напружую пам'ять, перебираючи в голові сотні облич. Колишні партнери. Конкуренти. Вороги батька.
— Ти навіть не розумієш, про що мова, правда? — продовжує чоловік, роблячи крок ближче. Його голос тремтить від ненависті, що випалювала його зсередини роками. — Ти виріс у золотому коконі. Ти купався в розкоші, отримав найкращу освіту, перебрав на себе всю імперію батька. А знаєш, де в цей час був я? Виживав у злиднях!
Я мовчу, не розуміючи, куди він клонить, але кожне його слово лунає моторошно знайомо.
— Наш вельмишановний батько... — він вимовляє це слово з огидою. — До того, як з'явилася твоя свята матуся, він жив з моєю матір'ю. Він обіцяв їй кохання, обіцяв майбутнє. Але потім зустрів твою матір. Багату спадкоємицю! І що зробив наш батько? Він просто викинув мою матір з життя, як мокру непотрібну ганчірку. Бо шлюб із твоєю матір'ю — це був зручний бізнес-союз. Союз за розрахунком, який відкрив йому шлях до мільярдів!
Моє серце пропускає удар. Давні родинні чутки, які батько завжди жорстоко придушував, раптом виринають у пам'яті.
— Він одружився на грошах, Назаре! А мою матір і мене залишив ні з чим. Він кинув власну дитину в бруді заради того, щоб твоя мати принесла йому статок. Ти забрав собі все! Всю його увагу, всю батьківську любов, весь статус і кожну копійку його імперії! Всі ці статки мають за правом належати мені! Це мої гроші! Моє життя, яке ти в мене вкрав ще до того, як я навчився ходити!
Я ціпенію, дивлячись на силует у темряві.
— Я дивився, як ти будуєш свій бізнес на грошах, які батько відібрав у моєї матері. Дивився, як ти купуєш будинки, компанії, як ти насолоджуєшся життям. А тепер... Тепер ти знайшов собі нову слабкість. Жінку, заради якої ти готовий переписати статки? Заради якої ти благаєш на колінах?
Чоловік повільно піднімає вільну руку і скидає каптур.
— Я вирішив забрати в тебе те, що дорожче за всі статки світу. Я змушу тебе відчути, як це — втратити все і залишитися з порожніми руками.
Промінь ліхтаря, який тримає ошелешений Віктор, нарешті повністю падає на обличчя незнайомця.
Я дивлюся на нього, і мій всесвіт остаточно руйнується, розпадаючись на мільярди мертвих уламків. Я бачу перед собою обличчя, яке бачу щоранку в дзеркалі, але спотворене глибоким шрамом на підборідді і з очима, в яких немає нічого, крім чистої, концентрованої люті та божевілля. Ті самі вилиці. Ті самі риси. Та сама кров, що тече в моїх жилах.
Мої губи розмикаються, але голос звучить як шелест сухого листя.
— Олександр...
Мій брат розпливається в моторошній посмішці, і його великий палець лягає на кнопку детонатора.
— Здрастуй, Назаре. Настав час повертати борги. І ти заплатиш за все до останньої копійки.