25.

Назар.

Тиша в нашому будинку не просто тисне на вуха — вона здається отруйною, важкою й знущально чужою. Третій день. Вже третій довгий, пекельний день цей величезний будинок дихає мертвим холодом і порожнечею.

Я стою посеред просторої вітальні, важко дихаючи, і вдивляюся в темряву за панорамними вікнами. Сімдесят дві години без сну, без нормальної їжі, на самій лише каві, адреналіні й сліпій, отруйній люті. Усе навколо знаходиться на своїх місцях. Жодного перекинутого стільця, жодної розбитої вази — наш дім залишається ідеальним, але тепер він схожий на склеп. Останнє проміння вечірнього сонця повільно згасає, відбиваючись від холодного мармуру підлоги, від якого в мене до судоми зводить вилиці.

Її немає. Я шукаю її вже третій день поспіль, перериваючи це кляте місто догори дном, але досі не маю жодної реальної зачіпки.

Я роблю кілька швидких кроків у бік спальні, з силою розчахуючи масивні двері. Вони з глухим стуком вдаряються об стіну, залишаючи ледь помітну тріщину на штукатурці. Порожньо. Ідеально заправлене двоспальне ліжко дихає холодом. У гардеробній її сукні висять рівними рядами, але її улюбленої куртки та сумки немає — вона була в них того фатального дня.

Пам'ять знову й знову, мов розпечене залізо, випалює в голові події триденної давнини.

Вона так благала мене про свободу. Вимагала прибрати охорону, яка слідувала за нею тінню. І я поступився. Дозволив їй спокійно піти в міську кав'ярню на зустріч зі своєю найкращою подругою Ксю. Вони просто сиділи за столиком біля вікна, pili каву, сміялися... поки не стався цей жах.

Згадую той момент, коли заплакана, істерична Ксю сама прийшла до мене в будинок. Вона тремтіла всім тілом, плуталася в словах і ледь дихала від сліз, розповідаючи, як усе сталося. Вони сиділи в кав'ярні, коли хтось з вулиці спеціально кинув важкий камінь прямо у вітрину. Скло з гучним брязкотом розлетілося на дрібні скалки, зчинився жахливий хаос, паніка, люди почали кричати й бігти до виходів. І саме під час цього створеного безладу Єва раптово зникла. Ксю не бачила самого моменту викрадення, але одразу зрозуміла — її викрали. Це було єдиним логічним поясненням, адже останнім часом навколо нас було надто багато моїх ворогів. А мої хлопці... мої кляті охоронці просто проґавили цей момент, проспали спалах хаосу й випустили викрадача.

Я сам власноруч відчинив двері тим потворам, коли зняв основну охорону, а ті, хто мав стежити віддалено, проґавили її зникнення.

Я заплющую очі й глибоко втягую повітря. Намагаюся вловити бодай якісь залишки її присутності в спальні — той тонкий, солодкуватий аромат ванілі та свіжозвареної кави, який завжди залишався після неї. Але приміщення пахне лише штучною свіжістю кондиціонера й пилом.

— Єво... — виривається з мого горла хрипким, здавленим шепотом.

Безконтрольний гнів вибухає всередині. Я різко змахую рукою, збиваючи з туалетного столика важкий кришталевий флакон. Він із брязкотом падає на підлогу, розлечуючись на десятки дрібних скалок і заливаючи паркет концентрованими парфумами. Мрійливий запах ванілі вдаряє в ніздрі, але це додає лише болю. Гнів, який хвилею підступає від грудей до скронь, перетворюється на сліпучу лють.

Я вихоплюю з кишені телефон і вкотре натираю її номер, хоча чудово знаю, що почую.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності…»

— Чорт! — я з силою вдавлюю скло екрана.

Я зазираю до ванної кімнати. На скляній поличці біля раковини самотньо лежить її запасний інгалятор. Серце стискається в крижаний кулак. Її алергія. Вона не витримує сирості, плісняви й пилу. Якщо її тримають десь у підвалі вже третій день... Боже, у неї ж може початися напад у будь-яку хвилину, а інгалятора поруч немає. Вона просто задихнеться в темряві.

Погляд падає на моє порожнє ліве зап'ястя. Срібний годинник, який зник з мого кабінету за день до викрадення... Це було сплановано. Вони вивчили графік, викрали особисту річ, підстерегли її в кав'ярні, влаштували провокацію з розбитою вітриною, знаючи, що мої хлопці розслабляться й проґавлять момент.

— Назаре Михайловичу? — лунає від дверей спальні напружений голос.

Я повільно повертаю голову. На порозі стоїть Віктор, начальник моєї особистої охорони. Його завжди спокійне, вигартоване обличчя зараз бліде, а під очима залягли темні кола від трьох діб безперервних пошуків.

— Камери, Вікторе, — коротко кидаю я. Мій голос звучит тихо й рівно, але в ньому ховається така руйнівна сила, що Віктор мимоволі випростовується. — Три дні. Ми шукаємо її вже третій день. Де результати?

— Записи з камер відеоспостереження навколо тієї кав'ярні й уздовж усього кварталу стерті за останні три доби, — швидко відрапортовує Віктор, зупиняючись за два кроки від мене. — Працював професіонал найвищого рівня. Вони міняли машини тричі. Бус, у який її, ймовірно, заштовхали під час паніки, ми знайшли згорілим у промзоні ще вчора. Жодних відбитків, жодних ДНК. Ми перерили всі гаражні кооперативи, закинуті склади, але поки що... ми не можемо її знайти.

Я опиняюся біля Віктора впритул швидше, ніж він встигає договорити. Я вищий за нього на пів голови й дивлюся на нього зверху вниз. Він відчуває моє важке, гаряче дихання.

— Ви не можете її знайти? — проціджую я крізь зуби, і кожне слово падає, мов важкий камінь. — Ви та ваші люди просто проґавили цей напад! Дозволили їй безслідно зникнути з тієї клятої кав'ярні, коли розбивали вітрину, а коли Ксю сама прийшла до мене вся в сльозах і повідомила про викрадення, ви лише розвели руками! Ви шукаєте її сімдесят дві години, поки вона, можливо, помирає від задухи!