24.

Єва.
Холод. Це перше, що пробивається крізь в’язку, глуху темряву моєї свідомості. Він не просто торкається шкіри, він вгризається в неї, проникає під одяг, сковує м’язи, змушуючи тіло мимоволі здригатися.

Я намагаюся розплющити очі, але повіки здаються свинцевими. У голові пульсує тупий, ритмічний біль, який відлунює десь на потилиці при кожному ударі серця. Ковтаю суху слину — і горло миттєво обпікає різким спазмом.

Що сталося?

Пам'ять підкидає лише розірвані шматки: вулиця, вечірні вогні, різкий звук кроків за спиною. А потім — нічого. Порожнеча.

Я змушую себе розплющити очі. Кліпаю раз, другий, третій. Нічого не змінюється. Темрява настільки густа і щільна, що здається, ніби її можна торкнутися руками. Я підношу долоню до обличчя і не бачу навіть її контурів. Може, мені зав’язали очі? Пальці гарячково обмацують обличчя, торкаються скронь, чола, але не знаходять жодної тканини. Я просто в абсолютно темному місці.

Спроба підвестися закінчується невдачею. Тіло здається чужим, неслухняним. Я спираюся на лікоть, і під моєю вагою щось жалібно і гучно рипить. Метал. Старі, іржаві пружини. Пальці ковзають по поверхні, на якій я лежу. Це матрац, але він настільки вологий і холодний, що здається, ніби його щойно витягли з болота. Тканина під руками слизька, вкрита якимось нальотом, від якого мене миттєво нудить.

Я різко відсмикую руку і сідаю. Голова йде обертом, у вухах шумить.

І тоді я відчуваю запах.

Він вдаряє в ніздрі, щойно я роблю перший глибокий вдих, намагаючись заспокоїти скажений ритм серця. Затхлість. Сирість. Запах мокрої землі, плісняви, гнилого дерева і чогось ще — кислуватого, їдкого, від чого очі миттєво починають сльозитися. Це запах старого, закинутого підвалу, куди роками не потрапляло свіже повітря.

Я роблю ще один вдих, і мої легені ніби обпікає вогнем.

— Ні… — виривається з мого горла хрипкий, жалюгідний звук.

Тільки не це. Тільки не зараз.

Моя алергія. Це не просто легка непереносимість пилу чи дискомфорт. Це агресивна, жорстока реакція мого організму на плісняву та грибок.

Я починаю гарячково нишпорити по кишенях своїх джинсів. Порожньо. Кишені куртки — теж порожньо. Вони забрали мій телефон, сумку, ключі. Забрали все. У мене немає таблеток. Немає інгалятора, який я завжди ношу на дні сумки про всяк випадок.

Груди починає здавлювати, ніби на них поклали бетонну плиту. Я роблю короткий вдих — повітря зі свистом проходить крізь дихальні шляхи, але його недостатньо. Воно осідає десь у горлі, не доходячи до легень.

Паніка — це найгірше, що може статися під час нападу. Я це знаю. Я повинна заспокоїтися. Дихати рівно. Рахувати до десяти.

Один. Я зсуваюся з ліжка. Ноги торкаються підлоги — це бетон, крижаний і вологий. Кросівки ковзають по якійсь слизі.

Два. Я витягую руки перед собою, роблячи крок у суцільну темряву. Мені потрібно знайти вихід. Двері, вентиляційну решітку, хоч якусь щілину, звідки тягне свіжим повітрям.

Три. Мої пальці вдаряються у стіну. Шорстка, нерівна цегла, вкрита вологим мохом чи грибком. Мене пересмикує від огиди, але я продовжую рухатися вздовж стіни, перебираючи руками.

Чотири. Дихати стає важче. Кожен вдих супроводжується хрипом, який луною відбивається від стін цього кам’яного мішка. Горло свербить так, ніби туди насипали товченого скла. Я починаю кашляти. Глухий, надривний кашель роздирає грудну клітку, залишаючи після себе присмак крові на губах.

П’ять. Пальці намацують метал. Гладкий, холодний метал. Двері. Я навалююся на них усім тілом, штовхаю, смикаю за якусь поперечину, що замінює ручку. Нічого. Вони навіть не хитаються. Намертво.

Шість. Я сповзаю по цих дверях вниз, бо ноги більше мене не тримають. Бетонна підлога обпалює холодом крізь джинси.

Сім. Повітря не вистачає. Я відкриваю рот, хапаючи цей затхлий, отруєний пліснявою кисень, як риба, яку викинули на берег. Мої пальці інстинктивно впиваються в комір светра, відтягуючи його, ніби це він заважає мені дихати. Але проблема всередині. Мої дихальні шляхи набрякають, звужуючись із кожною секундою.

Вісім. Перед очима починають танцювати сірі плями, хоча навколо і так абсолютна темрява. Голова паморочиться. Сльози безконтрольно течуть по щоках, змішуючись із брудом.

Дев’ять. Думки плутаються. Страх смерті, тваринний, первісний страх, витісняє залишки логіки. Я не хочу тут помирати. Тільки не так. У цій брудній, смердючій ямі, у повній самотності.

Десять. Назар.

Його ім’я спалахує у моїй свідомості яскравим, болючим спалахом. Де він зараз? Що з ним? Шукає мене? Я згадую його обличчя, його запах — суміш кави, чистої бавовни і чогось невловно теплого, що завжди дарувало мені відчуття безпеки. Якби він тільки знав. Якби я тільки могла відправити йому хоча б одне повідомлення. Я б не стала сперечатися. Я б просто сказала йому…

Новий напад кашлю згинає мене навпіл. Я притискаю лоб до крижаних металевих дверей, здригаючись усім тілом. Кожен вдих — це тонка ниточка, яка ось-ось обірветься. Свист у грудях стає гучнішим. Я задихаюся. Справді задихаюся.

Раптом по той бік дверей лунає звук.

Я завмираю, наскільки це можливо, коли твоє тіло здригається від нестачі кисню. Це кроки. Важкі, неквапливі кроки по бетону. Вони наближаються.