21.

Назар.

   Звук удару металевої труби по бетонній підлозі луною розлітається порожнім приміщенням покинутого ангара. Я ненавиджу цей звук. Він асоціюється у мене з дев'яностими, з дешевими бандитськими розбірками, з тим брудом, з якого я так довго і важко вибирався на світло. Але ще більше я ненавиджу запах цього місця — суміш мазуту, застарілої вогкості й чужого тваринного страху.

Я повільно відкладаю шматок іржавої арматури на хиткий дерев'яний стіл. Знімаю з зап'ястя годинник — важкий швейцарський хронограф, який Єва розглядала того вечора в машині, —  кладу його поруч. Скло на циферблаті холодне. Навіть холодніше, ніж ті друзки, що сипалися на її волосся і плечі три дні тому.

Вже третю добу я майже не сплю. Кава, адреналін і чорна, густа лють циркулюють у моїх венах замість крові. Варто мені лише заплющити очі, як знову чую той свист вітру в розбитому вікні Мерседеса і бачу краплю крові на її оголеній нозі. Мої руки, які ще недавно торкалися її шкіри, зараз збиті до синців на кісточках. І мені цього мало.

Я закочую рукави білої сорочки. На білій тканині вже є декілька темних, бурих плям, але мені байдуже.

Переді мною на хисткому залізному стільці сидить чоловік. Його зап'ястя міцно примотані до спинки сірим армованим скотчем. Голова опущена, з розсіченої надбрівної дуги на брудну підлогу повільно, крапля за краплею, стікає кров.

Його звати Демид. У кримінальних колах — Рик. Він — права рука Валієва, мого головного конкурента, який останні пів року намагався відібрати в мене частину логістичного бізнесу. Валієв — стара школа. Він любить погрози, любить тиск. І я був упевнений на сто відсотків, що кулі, які прошили мій автомобіль на заміському шосе, були випущені за його наказом.

У кутку ангара, спираючись спиною на бетонну опору, стоїть Віктор. Мій начальник охорони. Він мовчки курить, випускаючи дим у тьмяне світло єдиної робочої лампи під стелею. Віктор знає мене достатньо довго, щоб не втручатися, коли я в такому стані.

Я роблю крок до Демида. Під моїми туфлями хрустить якесь сміття.

— Підведи голову, — кажу я тихо. Мій голос звучить рівно, без істерики, без крику. І я знаю, що саме цей крижаний спокій лякає найбільше.

Демид важко дихає, з присвистом втягуючи повітря розбитим носом. Він не ворушиться.

Хапаю його за жорстке, брудне волосся на потилиці і різко смикаю назад, змушуючи подивитися мені в очі. Його обличчя перетворилося на суцільне криваве місиво. Праве око повністю запливло від гематоми.

— Я запитаю ще раз, Демиде, — вимовляю, дивлячись прямо в його єдине відкрите око, в якому плескочеться паніка. — Скільки Валієв заплатив стрільцеві? Де він його знайшов? І куди цей виродок заліг на дно?

— Пішов... ти... — хрипить чоловік, випльовуючи згусток крові прямо мені на черевик.

Я не відчуваю відрази. Я взагалі зараз мало що відчуваю, крім пекучої потреби вирвати з нього правду.

Я відпускаю його волосся, роблю крок назад,  б'ю ногою в грудну клітку з розмаху. Разом зі стільцем Демид з гуркотом летить на бетон. Лунає огидний хрускіт — чи то зламаного пластику стільця, чи то його ребер. Він вигинається на підлозі, видаючи приглушений стогін, схожий на скиглення побитого пса.

— Віктор, постав його назад, — кидаю через плече.

Максим мовчки кидає недопалок, розтирає його підошвою і підходить до Демида. Одним рухом, немов той нічого не важить, піднімає стілець разом із прив'язаним тілом і ставить рівно.

Підходжу ближче. Нахиляюся так, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні.

— Ти не розумієш ситуації, — мій голос падає до шепоту. — Це не розбірки за тендер. Це не війна за склади чи контракти. Твої люди стріляли по моїй машині. У машині була моя дружина. Куля пройшла за кілька сантиметрів від її голови.

Згадка про Єву на мить збиває моє дихання. Я стискаю щелепи так сильно, що починають боліти суглоби.

— Якщо ти думаєш, що я просто здам тебе поліції чи зламаю пару кісток для профілактики, — ти ідіот. Я буду різати тебе на шматки. Повільно. Поки ти не скажеш мені ім'я того, хто натискав на курок, і де зараз Валієв. Повір мені, твоє життя закінчилося тієї секунди, коли вилетіла та куля. Питання лише в тому, наскільки боляче ти будеш помирати.

Він піднімає на мене свій погляд. І раптом, крізь розбиті губи, я чую сміх. Це жахливий, булькаючий звук людини, якій нічим дихати.

— Ти... ти хворий виродок, Назаре... — ледь чутно хрипить він.

Повільно простягаю руку до столу і беру плоскогубці. Метал холодний і важкий. Я повертаюся до нього, і в його оці нарешті з'являється той самий тваринний, непідробний жах.

— Який палець тобі найменше потрібен? — питаю, беручи його праву руку, примотану до стільця, і торкаючись холодним металом вказівного пальця.

— Це не ми! — зривається на відчайдушний крик Демид. Він смикається всім тілом, намагаючись вирвати руку, але скотч тримає міцно. — Це не Валієв, сука ти тупа!

Я зупиняюся. Метал плоскогубців усе ще торкається його шкіри.

— Брешеш, — спокійно констатую  і злегка стискаю інструмент.

— А-а-а! Стій! Стій, бля! — Демид вигинається дугою. — Я клянуся! Я клянуся всім святим, Коваленко! Це не ми! Ми б ніколи не полізли на стрілянину по трасі! Валієв не ідіот, щоб влаштовувати таке шоу з твоєю бабою!