20.

   М’які шкіряні сидіння нашого Мерседеса приємно огортають тіло після виснажливого вечора. У салоні пахне дорогою шкірою, моїми парфумами та важким оксамитовим ароматом Назара. Цифровий щиток приладів м'яко світиться синім, а двигун лише стишено гуде, видаючи приховану потужність. Я із полегшенням скидаю туфлі прямо на килимок, витягуючи ноги. Нарешті все закінчилося. 

— Нарешті, — видихаю, відкинувши голову на підголівник. — Мені здається, що мої ступні просто відваляться.

— Я ж казав тобі не купувати це взуття, — Назар впевнено крутить кермо однією рукою, виїжджаючи з паркування комплексу на темне заміське шосе. Друга його рука лежить на важелі перемикання передач. 

— Ти вибрала їх тільки через те, що вони гарні, а не зручні. 

— Вони ідеально пасували до сукні! — я повертаю до нього обличчя і посміхаюся. — Жінки не вибирають зручність, Назаре. Жінки вибирають вигляд. 

Він коротко сміється, не відриваючи погляду від дороги. Він вже зняв краватку, розстебнув комір сорочки й підкотив рукави, відкриваючи міцні передпліччя. У світлі зустрічних фар його профіль виглядає різким, спокійним і неймовірно впевненим. Ми виїжджаємо за місто. Ліхтарів стає все менше, обабіч дороги тягнеться густа стіна соснового лісу. До нашого будинку залишається якихось п'ять хвилин їзди по приватній, освітленій лише нашими фарами дорозі. Напруга після зустрічі з моїми родичами поступово відпускає. 

Я заплющую очі, слухаючи тихий ритм джазу з динаміків. 

Тріск. Різкий, глухий звук удару по металу розтинає тишу салону. Я здригаюся і відкриваю очі. 

Назар миттєво хмурить брови, його пальці стискають кермо так, що біліють суглоби. 

— Що це? Гілка? — запитую, підводячись на сидінні.

 І в цей момент праве бокове вікно за моєю спиною розлітається на дрібні, кришталеві друзки з пронизливим дзвоном. Повітря в салоні вибухає свистом вітру і холодним пилом. 

Скло сиплеться мені на плечі, на волосся, дрібними голками ковзає по шовку сукні. Гримить другий постріл. Куля з глухим ударом впивається в металеву стійку дверей прямо над моєю головою. 

— ЛЯГАЙ! — шалено гаркає Назар. 

Він діє секундою раніше, ніж моє тіло встигає зреагувати на страх. Його права рука з силою б'є мене по плечу, вдавлюючи вниз, на сусіднє пасажирське сидіння. Я боляче вдаряюся підборіддям об шкіряний підлокітник, випускаючи з легень усе повітря. 

Скло хрустить під моїм обличчям. Назар з усієї сили тисне на газ. Мерседес робить несамовитий ривок уперед. Важкий двигун реве мов поранений звір, нас кидає назад від прискорення. Ще один постріл. Звук відбивається від кузова важким ударом. Я чую, як куля впивається в задній бампер. 

— Назаре! — верещу, притискаючи долоні до вух. Мене переповнює жах, серце калатає десь у горлі, вибиваючи божевільний дріб. Скло врізається в мої босі ноги, але я цього майже не відчуваю. — Що відбувається?! Хто це?! — Сиди знизу! Не підводься! — його голос звучить настільки дико і люто, що я чую в ньому первісну тваринну паніку. 

Машину кидає з боку в бік. Назар на шаленій швидкості закладає крутий віраж, шини пекельно пищать на асфальті. Я лежу, згорнувшись калачиком, втиснувшись обличчям у його стегно. Від нього віє обпікаючим жаром. Його ліва рука тримає кермо, а права жорстко, до болю впивається в моє плече, намагаючись повністю закрити мене своїм тілом від вікна. Двигун гуде на граничних обертах. 

Стрілка спідометра, мабуть, уже зашкалює. Вітер крізь розбите вікно тріпає моє волосся, заповнюючи салон запахом згорілої гуми та холодної нічної вогкості. Пострілів більше немає. Лише дикий рев нашого авто, що несеться крізь темряву. Минає дві чи три хвилини, які здаються мені нескінченністю. Машина різко гальмує, повертає ліворуч, і я чую знайомий гул автоматичних високих воріт нашого будинку.

   Назар витискає газ ще раз, ми влітаємо на подвір'я, ворота за нами важко зачиняються з металевим клацанням. Він вганяє Мерседес прямо в теплий, освітлений гараж. Глухий удар автоматичних гаражних дверей, які опускаються до підлоги, нарешті відрізає нас від зовнішнього світу. Назар глушить двигун. Настає раптова, пекельна тиша. Чути лише, як тріщить перегрітий метал глушника і як важко, уривчасто дихаємо ми обоє. Я все ще лежу на його колінах, не наважуючись поворухнутися. Мене б'є неконтрольоване тремтіння. 

— Єво... — шепоче Назар. Його голос ламається. 

Він випускає кермо і хапає мене обома руками, витягуючи знизу на сидіння. Його пальці гарячі, але вони тремтять так сильно, що він ледь може розтиснути мої пальці, якими я вчепилася в його штани. Він повертає мене до себе, обмацує моє обличчя, шию, плечі. Його погляд гарячково бігає по моєму тілу, шукаючи кров.

— Ти ціла? Подивись на мене! Єво! Ти ціла?! — він практично кричить мені в обличчя, його очі широкі від невимовного страху. 

— Я... я, здається, ціла... — лепечу я, намагаючись проковтнути клубок у горлі. Сльози самі бризкають з очей, розмиваючи картинку. — Я не знаю... Назаре, мене трясе...Я так перелякалася... 

Він не слухає. Він вискакує зі свого боку, оббігає машину і ривком висмикує мої пасажирські двері. Залишки розбитого скла з дзеленчанням падають на кахлі гаража. Назар нахиляється в салон, підхоплює мене на руки й витягує назовні. 

Я обхоплюю його шию настільки міцно, наче якщо відпущу — впаду в прірву. Він притискає мене до своїх грудей, з силою втискаючи моє обличчя у свою шию. Я відчуваю, як шалено, з розгону б'ється його серце. Воно калатає як божевільне. Він несе мене з гаража до будинку через внутрішні двері. Гримає ними, провертає важкий засув, тисне на панель сигналізації.