17.

Єва.

   Реальність повертається до мене не одразу, а повільними, в’язкими хвилями, ніби я виринаю з глибокої темної води. Спочатку з'являються звуки: тихе, ритмічне пікання якогось приладу, приглушений гул кондиціонера і ледь чутне, але таке знайоме, глибоке дихання зовсім поруч. Потім приходить відчуття власного тіла. Воно здається чужим і важким. Кожен вдих відлунює тупим болем у грудях, ніби мене стискає залізний обруч, а права нога пульсує гарячим свинцем, попри те, що вона надійно зафіксована у щось тверде.

Я намагаюся розплющити очі. Повіки здаються злитими воєдино, важкими, немов кам'яні. Коли мені нарешті вдається підняти їх, яскраве, хоч і приглушене світло лікарняної палати на мить засліплює мене. Я кліпаю, намагаючись сфокусувати зір. Біла стеля, світлі стіни, крапельниця біля ліжка. Запах стерильності, медикаментів і... чогось ще. Чогось до болю знайомого. Запах дорогого чоловічого парфуму з нотками кедра та чорного перцю, змішаний із запахом кави та втоми.

Я повільно, долаючи тягар у шиї, повертаю голову.

Він тут.

Назар сидить у глибокому кріслі біля самого мого ліжка. Він не спить. Його темні очі, в яких зазвичай ховається холодний, прорахований спокій хижака, зараз прикуті до мого обличчя з такою інтенсивністю, що мені на мить перехоплює подих. Він виглядає страшно. Сорочка зім'ята, на підборідді темніє густа щетина, а під очима залягли глибокі тіні. Його обличчя здається висіченим із сірого каменю, кожна риса загострена до межі. Але найголовніше — його велика, тепла долоня міцно тримає мою руку, переплітаючи наші пальці так сильно, ніби він боїться, що я можу зникнути, якщо він хоч на секунду послабить хватку.

— Назаре... — мій голос звучить як сухий, надтріснутий шерех. У горлі пересохло так, що кожне слово дряпає.

Він здригається, ніби від удару струмом. Його очі різко розширюються, і в них миттєво спалахує ціла буря емоцій: невіра, шалене полегшення, а потім — глибока, всепоглинуща ніжність, якої я ніколи раніше в ньому не бачила.

— Я тут, мала. Я тут, — його голос хрипкий, зірваний.

Він миттєво підводиться, обережно відпускаючи мою руку лише для того, щоб налити води зі скляного графина на тумбочці. Він підтримує мою голову своєю широкою долонею, підносячи склянку до моїх губ. Його дотики настільки обережні, настільки невагомі, ніби я зроблена з найтоншої порцеляни, яка може розсипатися від найменшого необережного руху. Я роблю кілька маленьких ковтків. Вода здається найсмачнішим нектаром у світі.

Коли він опускає мою голову назад на подушку, я помічаю, як його рука ледь помітно тремтить. Назар Горський, людина, перед якою тремтить половина міста, чий один погляд змушує конкурентів пітніти від страху, зараз не може вгамувати тремтіння власних пальців.

— Що... що сталося? — питаю я, і раптом спогади обрушуються на мене лавиною.

Гірське повітря. Край прірви. Моя посмішка, звернена до нього. А потім — раптовий, жорстокий поштовх у груди. Відчуття вільного падіння, дикий свист вітру у вухах, тваринний жах, що сковує горло, і мій власний, розпачливий крик. Я пам'ятаю удар об якісь гілки, біль, темряву...

Моє дихання частішає, монітор серцевого ритму біля ліжка починає пікати швидше. Я інстинктивно стискаюся, намагаючись відсунутися від краю, якого тут немає, і від цього різкого руху ребра пронизує гострий, сліпучий біль. Я тихо скрикую.

— Тшшш... тихо, Єво, тихо, — Назар миттєво опиняється зовсім поруч. Він нахиляється наді мною, його обличчя опиняється в кількох сантиметрах від мого. Він знову бере мою руку, а іншою обережно гладить мене по волоссю. — Все добре. Ти в безпеці. Ти в клініці. Ніхто тебе не дістане. Я поруч. Дихай зі мною, мала. Просто дихай.

Я дивлюся в його очі і намагаюся підлаштувати своє судомне дихання під його глибокі, спокійні вдихи та видихи. Його присутність діє краще за будь-яке заспокійливе. Поступово паніка відступає, залишаючи після себе лише неймовірну втому.

— Хтось... мене хтось штовхнув, Назаре, — шепочу я, і на мої очі навертаються сльози. Не від фізичного болю, а від усвідомлення того, наскільки близько я була до смерті. — Я бачила темний силует.

М'язи на щелепі Назара перекочуються. Його погляд на мить темнішає, стає крижаним, небезпечним, і я бачу в ньому того безжального хижака, якого знають інші. Але це триває лише частку секунди. Коли він знову дивиться на мене, в його очах тільки тепло.

— Я знаю. І я розберуся з цим. Ніхто не має права торкатися того, що належить мені, — він каже це тихо, але в його голосі звучить така смертельна впевненість, що я навіть не сумніваюся: той, хто це зробив, пошкодує, що взагалі народився на світ. Але мене зараз лякає не це.

Я придивляюся до нього уважніше. Його сорочка розстебнута на кілька верхніх ґудзиків. І там, нижче ключиці, де під тканиною має бути його власний свіжий післяопераційний шов, я бачу край білого бинта. І на цьому бинті проступає свіжа, червона пляма.

— Твоя рана... — я тягнуся вільною рукою до його грудей, мої пальці ледь торкаються тканини сорочки. — Назаре, ти ж... ти спускався за мною? Зі своїми швами?

Він перехоплює мою руку, перш ніж я встигаю доторкнутися до його рани, і підносить мої пальці до своїх губ, залишаючи на них довгий, гарячий поцілунок.

— Я б спустився за тобою в саме пекло, Єво. І розірвав би його голими руками, якби довелося, — його голос вібрує від стримуваних емоцій. — Коли я побачив, як ти падаєш... У мене всередині все обірвалося. Я зрозумів, що якщо я не знайду тебе живою, я просто перестану існувати.