16.

   Кожен мій рух уздовж стрімкого схилу супроводжується глухим, пекучим болем у грудях. Каміння кришиться під черевиками, сиплеться в чорну прірву, і цей звук губиться десь далеко внизу, поглинутий шумом гірської річки. Я чіпляюся за вологе коріння, обдираючи долоні до крові, ігноруючи те, як свіжі шви на легенях натягуються до межі. Мені здається, що всередині мене щось рветься з кожним ривком, але цей фізичний біль — ніщо порівняно з тією абсолютною, тваринною панікою, яка зараз пульсує в моїх скронях.

Сонце остаточно ховається за гострими вершинами Карпат, і ліс миттєво занурюється у густі, чорні сутінки. Температура стрімко падає. Тут, на висоті, нічний холод пробирає до кісток.

— Єво! — мій крик розриває горло, але тоне в байдужому шелесті вітру.

Зверху, з оглядового майданчика, вже чути голоси моїх людей. Світло потужних ліхтарів розрізає темряву. Віктор щось кричить у рупор, благаючи мене зупинитися і дочекатися альпіністського спорядження, але я навіть не повертаю голови. Я не можу чекати. Кожна секунда зволікання може коштувати їй життя. Якщо вона лежить там, на холодному камінні, поранена, стікаючи кров'ю...

Я жену ці думки геть, стискаючи щелепи так сильно, що відчуваю смак крові в роті. Я не маю права думати про найгірше. Вона жива. Вона повинна бути живою.

Спуск займає години, які здаються мені нескінченними роками. Темрява стає абсолютною, і я орієнтуюся лише на дотик та на слабке світло тактичного ліхтарика, який нарешті скидає мені на мотузці один з моїх охоронців. Ліс навколо перетворюється на ворожий лабіринт із повалених стовбурів, гострих скель і густих, колючих чагарників.

Я продираюся крізь них, залишаючи на гілках клапті свого одягу. Моя сорочка просякнута потом і чимось липким — я знаю, що шви на грудях розійшлися, але адреналін блокує біль.

Усю ніч ми прочісуємо схил. Мої люди спускаються на тросах, привозять пошукових собак. Ми розбиваємо ущелину на сектори, перевертаючи кожен камінь, освітлюючи кожен яр. Я не зупиняюся ні на хвилину. Коли Віктор намагається силоміць відтягнути мене до машини, щоб медик оглянув мою кровотечу, я приставляю пістолет до його грудей. У моїх очах стільки безумства, що навіть моя права рука, людина, яка не боїться самого диявола, мовчки відступає.

Цієї ночі я вперше в житті розумію, що таке справжня безпорадність. Я, людина, яка звикла контролювати чужі долі, яка одним дзвінком може знищити бізнес чи життя конкурента, зараз не можу зробити нічого. Мої гроші, мій статус, моя зброя — все це не має жодного сенсу тут, у цій чорній гірській прірві.

Якщо я втрачу її... Що залишиться від мене?

Я аналізую своє життя і розумію, що до появи Єви воно було порожнім. Це був просто нескінченний цикл здобуття влади заради самої влади. Вона ж принесла в мій холодний, прорахований світ щось справжнє. Її впертість, її тихий страх, який вона намагалася приховувати за гордістю, її незграбна турбота про мене після поранення — все це непомітно вросло в мою душу. Я брехав собі, коли казав, що вона просто зручна. Вона — моя єдина слабкість, яку я добровільно дозволив собі мати. І хтось використав це проти мене.

Нарешті настає ранок.

Світанок пробивається крізь густий туман, який вкриває дно ущелини молочною пеленою. Повітря вологе, пахне мохом, сирою землею та хвоєю. Ми спускаємося до самої річки. Гірський потік шумить так голосно, що доводиться кричати, аби почути одне одного.

Мої сили майже на межі. Тіло б'є дрібний озноб від крововтрати та холоду, але я вперто йду вздовж берега, вдивляючись у кожен силует за камінням. Собаки беруть слід, але гублять його біля води.

І раптом, серед сірого каміння і зеленого моху, мій погляд вихоплює неприродно яскраву пляму.

Я зупиняюся. Серце пропускає удар, а потім починає битися так шалено, що віддає у вухах. Це клапоть тканини. Світло-бежева вовна, зачеплена за гостру гілку поваленого дерева. Це від її светра.

— Сюди! — хрипко кричу я Віктору, а сам зриваюся з місця, перестрибуючи через слизькі валуни.

Я оббігаю величезну скелю, яка нависає над водою, утворюючи невелику природну нішу, захищену від вітру.

Вона там.

Мої ноги підгинаються, і я падаю на коліна прямо в крижану багнюку біля її тіла.

Єва лежить на боці, згорнувшись у тугий клубок. Її одяг брудний, розірваний, волосся сплутане з мокрим листям. Вона настільки бліда, що її шкіра здається прозорою. На скроні запеклася кров від великого садна. Але її груди... її груди ледь помітно, судомно здіймаються.

— Єво... — мій голос ламається. Я скидаю з себе куртку, незважаючи на холод, що пронизує моє власне тіло, і обережно, тремтячими руками, накриваю її.

Я боюся торкатися її надто сильно, боюся, що в неї зламаний хребет або шия. Але я мушу знати. Я обережно підводжу долоню до її обличчя і торкаюся крижаної щоки. Вона холодна як лід. Гіпотермія.

— Мала, ти чуєш мене? — шепочу я, схиляючись над її обличчям. — Давай, відкрий очі. Благаю тебе, відкрий очі.

Її вії здригаються. Раз, другий. Вона тихо, болісно стогне, і цей звук для мене солодший за будь-яку музику світу. Її повіки повільно піднімаються. Погляд спочатку розфокусований, скляний, але за кілька секунд він зупиняється на моєму обличчі.

— Назар... — її губи ледь ворушаться. Голос звучить як шелест.